Великі показові судові процеси у Варшаві (1935-36) та Львові (1936) над ОУН стали найбільшою подією тих років як для українців, так і поляків, адже на лаві підсудних знаходився фактично весь Крайовий Провід на чолі із 27-літнім провідником Степаном Бандерою.
Цікаво, що серед 12 підсудних Варшавського процесу, найстаршому – інженеру Богдану Підгайному – виповнився 31 рік, наймолодшій учасниці процесу – студентці Катерині Зарицькій -21. Акт обвинувачення, складений після тривалого слідства, містив 102 сторінки машинопису, а додані до нього протоколи слідства, повідомлення поліції та інші доказові матеріали становили 25 томів із приблизно 10 тисячами сторінок.
Два процеси, які мали б стати відкритою політичною розправою над опонентами Польщі, підсудні та свідки зуміли використали для пропаганди ідей ОУН. У Варшаві підсудні відмовились відповідати польською мовою, вимагаючи права розмовляти українською. Це перетворилося у мовчазний протест, без свідчень заарештованих. Подібну солідарність проявили й свідки: коли в судовий зал увійшла Віра Свєнціцька, донька директора Національного музею у Львові, то привітала підсудних окликом «Слава Україні!» і категорично заявила, що відповідатиме на запитання судді тільки рідною мовою. За це отримала покарання у сумі 200 злотих, які замінено на 10 днів ув’язнення, а за націоналістичне привітання – ще добу темниці. Вслід за Свєнціцькою ще 8 свідків повторили її приклад.
Парадоксально, але коли обвинувачені і свідки не могли висловлюватись, пропагандою ідей ОУН довелось займатись оборонцям. Найвідоміші українські адвокати намагалися з’ясувати положення української нації під польською окупацією. Не дивно, що після закінчення процесу, Збори українських адвокатів висловили спеціальну подяку «варшавським оборонцям» із зазначенням: «за працю й жертовність в обороні української молоді».
Не були позбавлені політичні процеси й комічних випадків. Так, коли Степана Бандеру вводили в судову залу – підсудні встали, щоб привітатися із провідником націоналістичним окликом «Слава Україні!». Це спантеличило публіку, яка, разом із суддями, піднялася в цей момент й стоячи зустріла Провідника ОУН.
На Варшавському та Львівському процесах над «Степаном Бандерою та товаришами» (так журналісти назвали політичні процеси, які відбулись протягом кількох місяців), було обвинувачено 29 осіб. У підсумку, обвинувачені були засуджені на 214 років в’язниці, 4 довічних ув’язнення, З смертні вироки (по амністії були замінені довічними термінами), двоє осіб були виправдані.
На цю вістку українське суспільство відреагувало національною жалобою – відмінено усі імпрези, а на багатьох українських хатах з’явились чорні стяги.
«Процес проти українських терористів, що ведеться вже більш ніж: три тижні, помалу міняє те своє обличчя, що його ми бачили на початку розправи… Тепер оце, замість «типів з понурим виглядом», – бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміливо й ясно. «З-під лоба», як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-річний провідник революційної Екзекутиви та її Трибуналу, звихне-ний студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали, під чотирма псевдонімами бойовика. Робиться людині дивно, що можна цілими місяцями полювати на ближнього, мов на звіра, а по тому дивитися так ясно в очі цілому світові. За параграфами, що їх вичислив прокурор, стоїть, .мабуть, смерть. У найкращому випадку, стоїть коли не кінець життя, то кінець щойно початої молодості, ще не перешумілої. Вже тепер повинна б увійти в жили цих людей мертвеччина, завмирання та отяжілість довгих років тюрми. Але в них того немає…
Ті люди вбили, – бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким чином вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про «гайдамаків», сьогодні соромляться того дурного клейма про «понурий вигляд» цих людей. 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюванням польскості, зачіплювання любові до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи. їхня ненависть до польської держави, до польського міністра, публіциста й поліцая поширилася на польську мову. Вчили нас, що ціла та «Україна» є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом – це та «Україна» своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів, коли-то Січинський убив намісника По-тоцького. Ті всі несподіванки, ота різниця, що її бачимо між такими людьми, якими стоять перед нами обвинувачені українці, і вбивство міністра Пєрацького, розтрощує стандартність спрощування, з якою польська думка зжилася протягом 17 років.
Тяжко про це говорити, ще тяжче було б писати. Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусило бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роль держави зуміли б знищити в цих людей захоплення молодістю й життям і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті «Хати», студіювати хімічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської «вищості» і до заперечування йому навіть права на національне ім ‘я.
Ксавєри Прушинські, «Wiadomosci literckie» (№ 50, за 15 грудня 1935).
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”
