Формування нації неможливе без участі еліти – представників освічених верств суспільства. На основі поглядів українських мислителів дається комплексний психоаналітичний аналіз малоросійства (“толочкіанства”) як некрофільної орієнтації, ворожої віталістичному началові української нації.[1]
“Український проект” розроблявся, зрозуміло, інтелектуалами, які вже мали окрему щодо російської чи польської ідентичність, що мала бути реформульована саме як “українська” і саме як національна, бо ці інтелектуали мали уявлення про те, що відбувається в ширшому світі, а значить, вже були вражені вірусом націоналізму.[13] Спочатку їхня аргументація на користь “окремішності” українців ґрунтувалася на історичних прецедентах, зокрема на факті існування “історичної козацької нації”. Згодом, коли ця “історична нація” розпалася під впливом цілої низки внутрішніх і зовнішніх чинників, українці звернулися до етнографії для того, щоб розібратися з тим, хто власне складає поняття “ми”, і хто належить до “інших”.[9]
Скрупульозний, хоча й неоднозначний, аналіз “малоросійства” дав Євген Маланюк: «Що ж таке малорос? Це – тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а – внаслідок, часом – і расово. Брюховецький – з одного боку, Тетеря – з другого: ось два обличчя малоросійства за Руїни. Але ще Мартин Пушкар… Бо, всупереч популярній у нас думці, малоросійство то не москвофільство і не ще яке небудь фільство. То – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це – національне пораженство. Це, кажучи московською урядовою мовою ХVІІ століття, – шатость черкасская, а кажучи мовою такого експерта, як цариця Катерина ІІ, це – самоотверженность малороссийская. Отже, є то логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада і агентурність».[16]
Адекватним перекладом слова “малорос” киргизькою мовою є “манкурт”: «Звинувачувати манкуртів не варто, їм треба співчувати як людям обділеним і нещасним. Відібрану пам’ять у безвольних, національно нестійких індивідумів не повернути відразу: потрібен час, відповідна державна ідеологія і наполеглива праця нас усіх, щоб поступово, але неухильно ставити все з голови на ноги».[16]
Євген Маланюк настоює на тому, що “малоросійство” як явище є цілком “інтелігентське” чи “напівінтелігентське”, виразником чого був сам Григорій Сковорода : «Мати моя Малоросія, і тітка моя, Україна», і що селянство лише “заразилося” “хворобою малоросійства”: «Тут одразу ж треба виключити той тип простолюду, який любив повторяти “моя хата скраю”, або при польських конскрипціях називав себе поліщуком чи тутейшим, як при совєтських переписах записує свою національність “русский”: то є лише мімікрія і самооборона, за якими тягнуться віки гіркого досвіду».[16]
У ісламській традиції для означення такої мімікрії, “приховування своїх поглядів” (що визначається як чеснота, особливо для шиїта у присутності сунітів) існує поняття “такійя”. Психологи більш об’єктивніші у визначенні сутності “малоросійства”: «Це цілий невропатичний комплекс, який можна назвати соціальним садистсько-мазохістським. Це комплекс соціальної неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність з ананкастичним синдромом та іншi. Такий мазохізм нерозривно пов’язаний зі зловтіхою, підозріливістю, душевною черствістю, жорстокістю та іншими садиськими якостями. Конформна, вихована в “колективістському” дусі, нездатна до особистої вільної відовідальності і самостійного мислення, людина легко сприймає чужі, авторитарно насаджувані ідеї на віру, сліпо. Внаслідок цього в її психіці утворюються стереотипи, вирватись з полону яких мислення неспроможне».[16]
З цим погоджується і Антон Камінський, пропонуючи розглядати ідею “звернення до чужого” через призму “варязької теорії” саме у її психологічному, а не історіософському, аспекті та у тісному поєднанні вирішення проблеми “комплексу провінційності” (“втеча в хуторянство”), “недовір’я до себе самих”.[8]
Проте, розглядаючи феномен малоросійства, продовжуючи лінію Євген Маланюка, Сергiй Грабовський пише: «Малоросійство – це втеча від власного національного (при залишенні безпечних елементів етнографічного). Якщо згадати вислів Еріха Фрома, то малоросійство є специфічним різновидом “втечі від свободи”, притаманним певному типу української людини з бажанням прихилитися до “організуючого” господаря, який би змусив не мислити самостійно і відтак жити щасливо й “аркадично” така позиція є достатньо типовою для малоросійства як для тотальної капітуляції перед буттям».[2]
Про втечу в хуторянство говорив і Юрiй Липа: «То є втеча від природи: то є втеча від частини свого “я”, то є зменшення себе, отже, пораженство. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони нездатні до сублімації цих емоцій у вищі, більш суспільні. Це – хутір, або українці на нижчому рівні духовності. Це те, що обіч доктринерського дефетизму зробило ХІХ століття малим століттям української сили. Нема більшої безнадійності, як хуторянська апотеоза нижчих емоцій».[13]
В один ряд, як логічне продовження “хуторянства” став, на думку Віктор Яніва, індивідуалізм українця: «Українець заглиблений у собі і, маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота коритися волі іншого йде так далеко, що комплементарне прямування до самовияву – нахил підпорядковуватися – в українця з природи слабо розвинений. Ця остання властивість характеру ще більше поглибилася у результаті століть неволі, коли творчий спротив набирав прикмет чесноти».[4]
Звідси – горезвісна “отаманщина” часів громадянської війни та міжпартійні та міжконфесійні чвари. Віктор Янів навіть сформулював “парадоксальний” афоризм: “В неволі опинилися ми тому, що надмірно любимо волю”.[4] Україні знову загрожує повернення на “круги свої”, бо є реальна небезпека, що почуття гордості владного істеблішменту в незалежній Україні приведе його до відчуття своєї самодостатності (в той час як людина не є самодостатньою ні фізично, ні емоційно, ні духовно).[4]
Дослідник Володимир Войтенко пропонує розглядати п’ять типів носіїв комплексу “малоросійства”:
1) “пасивне малоросійство”, ознакою якого є пристосування до ситуації, сприйняття її як реальності одвічної та довічної;
2) “малоросійське яничарство”;
3) “номенклатурне малоросійство”;
4) “малоросійський мазохізм”, характерною ознакою якого є безперервні плачі на тему “як нас мучили”;
5) “ритуальне малоросійство” є підмурівком не плачу, а співу – які чудові з нах християни, які козаки, які у нас писанки та шаровари. В результаті – духовне життя нашого суспільства великою мірою визначається сплетенням різних варіантів малоросійства”.[1]
В радикально-націоналістичній думці ця “втеча” від свого отримала епітет “драгоманівщина” (“толочкіанство”), а його носій – “драгоманівська (толочкіанська) людина”: «Погляди Петра Толочка є взірцевим викидом злоякісного малоросійства».[1] Вона виступає провідником космополітизму, “світового громадянства”, заперечуючи націоналізм, за її переконанням, ознаку відсталості та старомодності. В цьому сенсі аж ніяк не заперечується заслуга Миколи Драгоманова у тому, що він зумів першим, за словами Юрія Охрімовича, «Зробити українство рухом політичним та переконати сучасників і нащадків, що тільки шляхом політичної боротьби український народ може здобути собі національне виховання».[1]
Так, спалах “малоросійства” в незалежній Україні, на нашу думку, зумовлений тим, що в частині суспільства “застрягає” у безсвідомому оцінка негідності щодо вчинку стосовно “батька” – СРСР (Росії, єдиної Русі), а звідси постає почуття вини та каяття за здійснений “великий злочин”, надання ореолу святості (“табу”) усьому радянському (“общєрусскому”, східнослов’янському, слов’яноарійському), а причетність до російської мови розглядається як виконання “ритуалу вірності” (“некрофільності”) стосовно до “тотема”.[1]
Денис Ковальов
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
- Войтенко В. Поточні проблеми “малоросійства” // Народна газета. – 1996. – №18 (248). – С. 5
- Грабовський С. Українська людина та українське буття // Сучасність. – Київ, 1997. – №3. – С. 136, 139.
- Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. — К.: Генеза, 1996.
- Грицак Я. Страсті за націоналізмом: Історичні есеї. — К.: Критика, 2004.
- Єкельчик С. Пробудження нації: до концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст. – Мельбурн, 1994.
- Журба О. Польське українофільство у формуванні українського духовно-культурного простору // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Д., 2006. – Вип. 4. – С. 71–76.
- Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційност та його відгомони) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. – №1. – С. 22.
- Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 1992. – Вип. 1. – С. 104-119. або // Сучасність – 1992. – №7.
- Каппелер А. Формування української нації в Російській імперії ХІХ ст. на тлі націотворчих процесів в Європі // Формування української нації: історія та інтерпретації. Матеріали круглого столу. – Львів, 1995.
- Когут З. Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004.
- Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ ст. – Тернопiль, 1993.
- Литвинова Т. Малоросс в российском культурно-историографическом пространстве второй половины ХVIII века // ДІАЗ. – 2001. – Вип. 2. – С. 28 – 64.
- Маґочій П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. – 1991. – №3. – С. 97-107.
- Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина ХІХ ст. – 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип. 32.
- 15. Маланюк Є. До проблеми етнопсихології малоросійства // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1997. – №1. – С. 42, 43
- Міллер О. Емський указ // Україна модерна. – Число 4–5. – Львів, 2000.
- Москалець В.П. Психологічне обгрунтування українськоїнаціональної школи. – Львів: Світ, 1994. – С. 30.
- Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націотворення. – К.: Критика, 2000.
- Сарбей В. Етапи формування української національної самосвідомості // Український історичний журнал. – 1993. – №7-8. – С. 6-17.
- Сергієнко Г. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в слов’янському світі // Український історичний журнал. – 1996. – №1.
- Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1994.
- Смолій В., Гуржій І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К., 1991.
- Турій О. “Українська ідея” в Галичині в середині ХІХ століття // Україна модерна. – Львів, 1999. – Ч. 2-3.
- Шевченко А. Трикляте запитання // Народна газета. – Київ, 1997. – №40 (321). – С. 2.
- Шпорлюк Р. Творення модерної України: західний вимір // Критика. – Липень – серпень 2004. – Ч. 7-8. – С. 25.