Поруч із націоналістичними рухами різних народів і їх боротьбою за творчу, справедливу, відповідну сучасному розумінні суспільної етики, внутрішню солідаризацію націй, на уламках капіталістично-буржуазної демократії жирують різні групи, що використовують гасла націоналізму для своїх антисоціальних цілей. Ці не покликані й підозрілі “націоналісти” виходять переважно з середовища спекулянтів фінансового капіталу, інтернаціональних біржових пройдисвітів типу Ставицького, власників земельних латифундій, що використовують найбільш хижацьку ренту орендарського капіталізму, безжурних “стригунів” дивідендних купонів на цінності, витворювані інтелектуальною й фізичною працею інших людей і тд. Свідомо ігноруючи те, що націоналізм — це революція, спрямована не лише до обновлення національного життя, але й до радикальної зміни перестарілнх і паразитарних соціально-економічних відносин, ці легалізовані гангстери капіталізму часто підшиваються під націоналізм, проголошують себе за його “союзників” і маніпулюють його конструктивними принципами в деструктивних завданнях соціальної реакції.
В українській дійсності роль згаданих соціальних паразитів, на щастя, вже неактуальна, бо вони з корінням вирвані в часах революції. Що найвище їх останні рештки гніздяться лише на еміграції, здобуваючи, щоправда, в останніх часах співчуття серед частини найбільш назадницьких галицьких парафій… Безуспішно вичерпавши всі свої аргументи про “трудову монархію й консерватизм”, завівшись на концепціях “божих влад” та інших гетьмансько-клерикальних “енцикліках”, вони й собі проповідують націоналістичні теорії надкласовості й національної солідарності, стараючись цим словесним жонглюванням замаскувати протинародні наміри “гаспод памєщіков” з берегів Ванзее.
Нелогічно змагати до направи певних наслідків без усунення причин, що їх зроджують. Так само нелогічні спроби поєднання націократичних принципів надкласовості й соціального миру з силами капіталістичної реакції, що зроджують суспільний паразитизм і перманентні соціальні антагонізми. Ті, що ігнорують цю логіку, ведуть нечесну гру!
Нелогічно змагати до направи певних наслідків без усунення причин, що їх зроджують. Так само нелогічні спроби поєднання націократичних принципів надкласовості й соціального миру з силами капіталістичної реакції, що зроджують суспільний паразитизм і перманентні соціальні антагонізми. Ті, що ігнорують цю логіку, ведуть нечесну гру!
Нас можуть спитати: на кого “орієнтуються” націоналісти — на монархію, чи республіку ?.. (…) Вибір між монархією й республікою можна хіба розглядати під таким, доволі спрощеним, кутом: чи хочемо володаря, що стає сувереном нації на підставі дідичного права й спирається на упривілейовану верству родової аристократії (бо принцип дідичності влади нерозривно пов’язаний із культом “блакитної крови” і становими привілеями, хоч би як не старалися наші гетьманці маскувати цей закон дивовижними й нещирими “трудовомонархічними теоріями…), чи національного проводу, видвигненого до керми на підставі його власних кваліфікацій і опертого на цілу суверенну націю.
Націократія обирає останнє. Вже самий її — випливаючий із ідеології націоналізму — суспільно-філософський зміст, що визнає волю, творчість і якісні прикмети людської індивідуальності за вирішальні фактори громадсько-політичного життя, не годиться з принципом механічного права даної людини на зверхність, обумовленого лише самим випадковим фактом її народження (дідичність влади). Соціальній моралі націократії чужа також родова кастовість і упривілейованість; її критерієм є конструктивна, продукуюча цінність громадянина, що єдина зумовлює його провідну роль в суспільстві, без огляду на ”вище” чи “нижче” фамільне походження…
Самий монархізм для українських історичних умов завжди був чужий і неорганічний; в нашій же сучасності й будучності він просто стає абсурдом.. Монархічні теорії наших гетьманців лишилися наскрізь штучним компільованням чужих, західноєвропейських роялістичних ідей, густо приправлених соусом московсько-польських “консервативних” анахронізмів. Це перетворило гетьманську течію в звичайну соціальну реакцію, що — всупереч логіці та інтересам Української Нації і в згоді з московсько-польськими реакційними елементами — змагає до реставрації капіталістично-поміщицького ладу на базі федеративного “Союзу Трьох Русей”.
Націократія є республіканська. Але її конституційна структура суттєво різниться від класичних зразків політичної демократії, що існує на виборчій фікції “влади більшості” — репрезентованої в парламенті одною чи кількома партіями…
Микола Сціборський