На судовому процесі над «Бандерою та товаришами» на довічне ув’язнення було засуджено й студента Краківського університету Миколу Климишина. У своїй підпільній діяльності він часто співпрацював із Ольгою Нєдзвєцькою і, щоб не викликати жодних підозрінь, підтримували легенду, що вони «молода пара». Завдяки цій легенді Ользі вдалося після довгого слідства опинитися на волі, проте дізнавшись про довічний вирок Климишина, Ольга по-своєму вирішила скористатися свободою: «І того вечора, в церкві, я постановила собі жити так, щоб бодай морально його підтримувати. Думала тоді, що закінчу студії, знайду працю, усамостійнюсь від батьків, але одружуватись не буду. Я любила дітей і хотіла мати свою родину, та, думаючи, що людина, з якою мене так тісно злучила спільна праця, та якій я так сильно співчувала, як і всім, хто постраждав за свої переконання, буде в той час жити без справжнього життя – тільки існувати. Я, маючи повну свободу, хотіла так уложити своє життя, щоб Микола знав і відчував, що на світі є хтось, хто з ним все те ділить добровільно…».
Співчуття до товариша по боротьбі привело Ольгу до далекої в’язниці, де перебував Климишин. Та зустріч стала переломною у їх житті: «Привели нарешті Миколу. Віконце було так високо, що я бачила тільки його обличчя. Тяжко промовити й слово – щось здавило в грудях і не пускає нічого до уст. Микола перервав ту мовчанку: «Сервус, хлопче!» – так ми завжди всі віталися. Після того привітання все вже змінилось. Наче і не було навколо нас тої страшної в’язниці-пивниці і, наче ми ще і недавно бачились, завели ми веселу розмову.
Микола дуже втішився, що я приїхала, він і не сподівався. Каже: «Гарний день у мене нині!», а потім почав: «Хлопче, не чекай на мене!», тобто – уладжуй собі життя, ти ж така молода. А моя вічність – то якось саме владнається.
Я йому у відповідь: «Я вірю, що ти скоро вийдеш!», а він сміється: «Я теж вірю…».
Коли розпочалась II Світова війна із розчленування Польщі нацистською Німеччиною та СРСР, тисячі українських в’язнів скористалися можливістю втечі із польських в’язниць. Центром тогочасного українського життя став Краків, адже Львів був окупований більшовиками. Саме там одружились Микола Климишин та Ольга Нєдзвєцька, Степан Бандера та Ярослава Опарівська, Микола Лемик та Любов Возняк і багато-багато інших закоханих.
Український націоналізм був справою далеко не індивідуальною чи суто організаційною, цей феномен пов’язаний із життям тисяч родин, які цілковито присвятили своє життя та життя своїх близьких українській визвольній справі.
Через декілька десятиліть, вийшовши з радянського табору, єврей Михайло Хейфец запише слова, які йому сказав юний український націоналіст Зорян Попадюк: «Якби Ви знали, Міша, як дівчата люблять патріотів…».
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”