– Слідство переконане в тому, що Ви обманюєте, і безпідставно посилаєтесь на слабкість своєї пам’яті, – схоже, слідчого починала дратувати поведінка цього молодого чоловіка, якого в матеріалах кримінальної справи охарактеризували як сором’язливого.Допитуваний то ухилявся від відповідей, то змінював свої свідчення, а то й узагалі відмовлявся від них.
Допитуваним був Войтович Андрій Якимович, 1926 року народження, неодружений, мешканець Полівців Тучинського району, освіта 7 класів.
Виростаючи у сім’ї селянина, Андрію неодноразово доводилось чути розмови на політичні теми. Люди боялися колгоспів, які створювалися на сході України, засуджували панування Польщі на українських землях, заборону української мови у школах тощо. Хлопець багато читав, захоплювався «Кобзарем» Тараса Шевченка, історією України. З приходом більшовиків у 1939 році в Західну Україну, хлопці, з якими дружив А.Войтович, заснували організацію «Молода січ». До неї записався й Андрій.
Під час німецько-радянської війни, десь на початку 1942 року, майже всі учасники «Молодої січі», у тому числі й Войтович, перейшли в молодіжну організацію «Юнацтво» (інша назва «Юнаки»). У лавах цієї організації її члени проходили політичний, ідеологічний, військовий та конспіративний вишколи. Зокрема, у серпні-вересні 1943 року, у вихідні дні, під керівництвом Стадника Павла Антоновича такі вишколи проводилися в Митрофанівському лісі. Їхньою метою була підготовка кадрів для УПА. Вишколи відвідувала молодь Тучина і Тучинських хуторів. Іноді на заняття збиралося до 50-60 осіб.
Юнаки перешкоджали німецьким окупантам вивозити дівчат і хлопців на підневільні роботи до Німеччини, оберігали села від наскоків гітлерівців, захоплювали награбоване ними добро.
Войтовичу А.Я., як одному з найграмотніших в організації, доводилося виконувати багато писарської роботи. Розмножував листівки про звірства гітлерівців, писав різні документи. Часто доводилося чергувати, оберігати село від пограбувань і погромів, роз’яснювати людям, щоб ховали від німців зерно, худобу та іншу сільськогосподарську продукцію. Брав участь і в більш серйозних операціях – ходив із хлопцями брати ляндвірта у 1943-му, відбивав дівчат від шуцманів тощо. Щоправда, операція щодо взяття ляндвірта виявилася безрезультатною. Ось як про неї у 1999-му згадував Войтович:
«І ось ми йдемо на завдання. Був не дуже пізній, але темний осінній вечір. Де-не-де по селянських дворах ще порались люди. Акція взяття ляндвірта мала відбутися у визначений час, коли біля його квартири чергуватиме шуцман, наш земляк, з яким про все це в деталях було домовлено.
Дуже суворими були правила конспірації. Зібралися в одній з крайніх хат Полівців біля Видумки. Тут, враховуючи осінь, накинули на себе плащі, під які можна було заховати автомати. А ще всі наділи спідниці, хустки. Взяли по кошику. У кожному лежала зв’язана курка, по десятку яєць. Все це дуже полю
бляли німці. От ми буцімто й несли їм ці «хабарі», якщо хто затримає.
Звідти попрямували до кладовища, а потім уже дорогою мали йти в центр села. Сюди ж через річку Горинь з Шубкова пролягав шлях, яким ходили на Тучин шуцмани. Один з нас мав залишитися на варті. Коли буде якась небезпека – пускати ракету (щоб там, в Тучині, хлопці знали про це). Така місія випала мені. В одній з хат мене чітко проінформували, після чого я з ракетницею і автоматом заховався в кущах, а мої супутники-«жінки» пішли своєю дорогою на Тучин.
Довгим було очікування на кінцевий результат. Вже й по дванадцятій. Аж тут, бачу, повертаються мої хлопці. Самі. Без ляндвірта.
На квартирі його не виявилося: не повернувся з Рівного. Про це повідомив знайомий вартовий, котрий мав допомогти нам у цій операції.
Прикро було, що ми не виконали цього відповідального завдання. Це дещо пізніше зробили інші.»
З поверненням у 1944-му на західноукраїнські землі радянської влади, Войтович пройшов допризовну підготовку при Тучинському районному військовому комісаріаті.
У 1946 році впродовж кількох місяців був учнем ветфельдшерського курсу Шпанівської Агрозооветшколи, але через хворобу на початку 1947-го навчання припинив.
У 1948-му – до осені працював на Тучинському торфопідприємстві, а наприкінці цього ж року знову вступив до Шпанівської Агрозооветшколи і був включений у списки курсантів на 1949 рік. Але навчатися тут Войтовичу знов не довелося, оскільки 30 грудня 1948 року його заарештували співробітники Тучинського районного відділу МГБ. У розпорядженні останніх з’явилась інформація, що Войтович належав до оунівської організації «Юнаки», отримував і читав антирадянську літературу, проходив військовий вишкіл у лісі, а також, як одного разу передав грипс керівникові «Юнаків» Джуму Роману Захаровичу.
Під час перших же допитів хлопець підтвердив пред’явлені йому факти. Тому, здавалося б, особливих труднощів із доведенням його вини в антирадянській діяльності не буде. 7 січня 1949 року Войтовичу А.Я. висунули обвинувачення у зраді батьківщини та антирадянській організаційній діяльності, але своєї вини в цьому він не визнав!
– Винним я себе не визнаю, але оунівську літературу Джум Роман Захарович … давав мені читати, яку я спалював у печі, – заявив Войтович старшому оперуповноваженому Тучинського районного відділу МГБ капітану Павлову.
Під час іншого допиту, 12.01.1949, співробітник слідчого відділу УМГБ Рівненської області старший лейтенант Рижаков запитав:
– У своїх свідченнях 27 грудня 1948 року (попередній допит, проведений до арешту – моя прим.) Ви розповіли , що Ви належали до Організації Українських Націоналістів, прошу уточнити, з якого часу Ви належали до ОУН і хто Вас залучив?
– … я давав неправдиві стосовно себе свідчення. В Організації Українських Націоналістів і юнаків я ніколи не перебував і ніким залучений в ту організацію не був, – відповів Войтович.
– Також 30 грудня 1948 року Ви підтвердили надані раніше свідчення і дали нові, що Вас залучили в оунівську організацію «Юнаки» в 1946 році… – наполягав Рижаков.
– 30 грудня 1948 року я також давав неправдиві свідчення… – наполягав Войтович.
– Чим викликано, що Ви у процесі слідства давали суперечливі свідчення про свою діяльність і участь в оунівській підпільній організації? – 06.02.1949 допит знову проводив капітан Павлов.
– Мої суперечливі свідчення у процесі слідства виникли внаслідок моєї слабкої пам’яті щодо дат і висловів…
– Розкажіть, хто був командиром взводу-чоти «Крилатих» з проведення військового навчання юнаків у Митрофанівському лісі в 1942-43 рр.? – запитав Павлов на іншому допиті.
– Не знаю.
– У протоколах допитів 27, 30 грудня 1948 року і 6 лютого 1949-го Ви засвідчили, що проходили військове навчання в чоті «Крилатих», котре проводилося в Митрофанівському лісі. То як же Ви не знаєте свого чотового?
– За давністю часу я не пам’ятаю хто був командиром-чотовим взводу, при цьому у мене пам’ять слабка, – провадив своє Войтович.
– … слідству відомо, що військову підготовку в Митрофанівському лісі Ви проходили під керівництвом чотового Стадника Павла Антоновича, де політвихованням юнаків, які навчалися, займався політреферент Джум Іван Павлович на псевдо «Гуска». Чому Ви це приховуєте від слідства?
– Я цього не пам’ятаю…, оскільки я цих людей взагалі не знаю.
– Де той альбом-зошит із записами оунівських вишколів…, котрий Ви давали для розмноження Джуму Роману Захаровичу в 1946 році?
– У мене не було альбому-зошита з вишколами ОУН і Джуму я такого не давав.
– Зачитую Ваші свідчення від 30.12.1948. Чому Ви тепер заявляєте, що у Вас політвишколу не було, записаного від руки в альбом, і, що Джуму не давали?
– Я не пам’ятаю чи давав я такі свідчення, але може й давав, та це буде просто наклеп на себе. Я ще раз заявляю, що у мене альбому із записами від руки оунівських вишколів не було, а якщо я й давав зошит Джуму, то це, напевне, щось по школі, – і після додаткового питання слідчого, Войтович продовжив, – Не пам’ятаю чи був такий альбом, мені здається, що в мене такого альбому не було.
– Слідство переконане в тому, що Ви обманюєте, і безпідставно посилаєтесь на слабкість своєї пам’яті, а тому слідство буде змушене провести пошук у будовах господарства Вашого батька з метою вилучення націоналістичної антирадянської літератури, – завершив допит Павлов.
Однак обшук в Андрія Войтовича провели ще до цього і навіть наклали арешт на майно: будинок, хлів, корову.
24 лютого 1949 року відбувся черговий допит А.Войтовича. Тепер хлопця допитував старший слідчий слідчого відділу УМГБ Рівненської області капітал Лєзін.
– Вам коли-небудь Джум Роман давав антирадянську націоналістичну літературу для вивчення?
– Так, Джум в 1946 році приблизно влітку двічі чи тричі, точно не пам’ятаю, впродовж тижня чи двох, приходив до мене і давав антирадянські листівки… Я відмовлявся брати ці листівки, боячись, що мене за них можуть заарештувати і повертав їх Джуму назад.
– А Джум Вам казав про те, щоб ці листівки після прочитання Ви віддали Стаднику Павлу (Григоровичу – моя прим.)?
– Ні, не казав, що саме Стаднику Павлу, а казав, що передай кому-небудь зі знайомих, що я не робив.
– Чому Ви на допитах від 27.12.1948 і 6.02.1949 свідчили, що передавали літературу, яку отримали від Джума, Стаднику Павлу, тепер Ви це заперечуєте?
– Ніколи, на жодних допитах я не свідчив про те, що листівки, які я отримав від Джума, я передавав би Стаднику Павлу, а віддавав їх назад.
– А Ви спалювали які-небудь листівки?
– Я цього не пам’ятаю добре, але, здається, не спалював, а повертав Джуму.
– Чому ж на попередніх допитах з цього питання Ви свідчили, що частину листівок спалювали?
– Я ніколи про це не казав, листівки не спалював, а повертав їх Джуму. Чому мої відповіді записані інакше, мені не відомо.
– При допитах Вам Ваші свідчення зачитували?
– Так.
– Чому ж Ви тоді підписували протоколи допитів, якщо там було записано інакше, ніж Ви свідчили?
– Мені зачитували протоколи так як я свідчив і зміст їхній при прочитанні відповідав моїм відповідям, тому я їх підписував. Чому тепер виявляється там написано не так, як я свідчив, мені не відомо.
Щоби довести антирадянську діяльність А.Войтовича, слідчі змушені були шукати нові докази. Для цього допитували свідків, проводили очні ставки.
Зрештою, 9 квітня 1949 року слідство було завершене.
Розгляд справи щодо обвинувачення Войтовича А.Я. відбувся 6 травня 1949 року в закритому судовому засіданні без участі прокурора й адвоката. По завершенню усіх судових процедур, о 24 год. Військовий Трибунал військ МВД Рівненської області пішов на нараду, з якої повернувся о 00 год. 50 хв. 7 травня 1949 року. Головуючий оголосив вирок:
«Військовий Трибунал Військ МВД Рівненської області … встановив:
Підсудний Войтович влітку 1947 року вступив в антирадянську організацію українських націоналістів. Будучи учасником ОУН, вивчав антирадянську націоналістичну літературу. Улітку 1948 року передавав грипси учаснику банди ОУН Джум Роману. На підставі вище зазначеного Військовий Трибунал визнав, висунене обвинувачення Войтовичу за ст. 54-1а та 54-11 КК УРСР доведеним. Керуючись ст. ст. 296-297 КПК УРСР засудив:
Войтовича Андрія Якимовича … заключити у ВТТ (виправно-трудовий табір) строком на двадцять п’ять років, з поразкою прав … на п’ять років, з конфіскацією всього майна.»
Це рішення Войтович А.Я. спробував оскаржити, написавши касаційну скаргу. Втім, її не задовольнили, а вирок залишили в силі. Для відбування покарання етапували у табори на Колимі.
Здавалося б, після отримання такого вироку подальше життя хлопця зруйноване. Якщо на момент оголошення вироку Андрію було трохи більше 20-ти, то коли вийде на волю, добігатиме п’ятий десяток. Та й чи вдасться вийти? Адже, 25 років таборів – це та ж смертна кара, тільки розтягнута в часі.
Але історія, що стосується міри покарання, на цьому не скінчилася і мала цікаве продовження після смерті Сталіна.
12 квітня 1955 року старший ревізор відділу судів Управління Міністерства Юстиції по Рівненській області Корнильєв розглянув матеріали слідчої справи щодо обвинувачення Войтовича і встановив:
«Що стосується того, що Войтович був членом ОУН, то цей пункт обвинувачення не доведений і підлягає виключенню із вироку.
Таким чином дії Войтовича слід розглядати як пособництво бандиту ОУН (Джуму Р.З. – моя прим.) і дії його кваліфікувати за ст. 20-54-1а КК УРСР. Крім того, із матеріалів справи не видно, щоб Войтович здійснював яку-небудь організаційну роботу на користь ОУН, тому ст. 54-11 КК УРСР підлягає виключенню із вироку.
Враховуючи те, що допомога з боку Войтович надана бандитам незначна, що, крім передачі грипсу і читання націоналістичних листівок Войтович жодної іншої допомоги бандитам не надавав, міра покарання визначена йому надто сувора.»
Уже за тиждень, 19 квітня 1955 року, постановою засідання комісії Рівненської області з перегляду кримінальних справ щодо осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, що утримуються в таборах, колоніях і тюрмах СРСР, і таких, що перебувають у висланні на поселенні, міру покарання Войтовичу Андрію Якимовичу знизять до 5 років і застосують Указ від 27.03.1953 «Про амністію». Але найцікавіше, що на момент ухвалення цієї постанови, ще 8 березня 1955 року, він вже був звільнений достроково через хворобу за визначенням Магаданського обласного суду.
Отже, вийшло, що А.Войтовича звільнили двічі – за рішеннями двох різних інстанцій. Усього в місцях позбавлення волі провів 6 років, 2 місяці, 9 днів.
До речі, як згадував Андрій Якимович у 1999-му, вже у роки незалежності України, під час слідства його били, знущалися… Проте, як видно з матеріалів кримінальної справи, він нікого не зрадив і майже нічого не розповів про свою діяльність в підпіллі. Значною мірою саме через це радянські органи безпеки і не змогли переконливо довести його приналежність до підпільної організації.
Рішенням Прокуратури Рівненської області від 27.11.1992 Войтович Андрій Якимович реабілітований.
Використані джерела:
- УСБУ в Рівненській області, П-10555;
- Наша правда, наша віра не вмре, не загине // Гощанська районна газета «Рідний край», № 11-12 (7273-74) від 6 лютого 1999 року;
- Був наказ – взяти ляндвірта живим // Гощанська районна газета «Рідний край», № 17-18 (7279-80) від 27 лютого 1999 року.