Завдяки історичним фальсифікаціям Кара-мурзи та його радянських послідовників в середовищі східних українців ще навіть тепер панує хибна думка про те, що Росія є уособленням Давньої Русі, що російська мова більш точно представляє їх етнічну сутність і набагато більш розвинена за українську, має блискуче майбутнє і тому, навіть не може, а повинна стати другою державною мовою в Україні. Насправді, український народ не виник лише у 18 ст. і не спустився з небес на парашутах. В силу певних історичних обставин він лише змінив свою етнічну назву з русинів на українців і суто руською мовою, мовою Давньої Русі (Київської Русі і Великої Хорватії) є, таким чином, давньоукраїнська, яка з часом трансформувалася в сучасну українську мову. Саме вона, а не російська, найкраще представляє етнічну сутність сучасних українців.
Тому перехід з української мови на російську є не просто шкідливий, а й катастрофічний для українців та усього слов’янського світу. З розвитком генетики стало зрозуміло, що в генетичному коді етносу закладений не тільки його антропологічний тип, психологія і ментальність, а й зацифрована конкретна мова для спілкування і навіть певна своєрідність мислення (те, що одні народи пишуть зліва направо, а інші справа наліво, зверху вниз або знизу вверх на думку вчених свідчить про досить своєрідний хід їх думок і деяку особливість світосприйняття та розумової діяльності, перевагу абстрактного чи то образного мислення).
Ось чому, навіть незважаючи на те, що російська мова має давньоруську (починаючи з 19 ст. треба вживати поняття – давньоукраїнську) основу, яку більш ніж 50-ти угро-фіно-тюркським племенам разом із християнством внесли в їх середовище давньоукраїнські племена новгородських словен, в’ятичів і радимичів, українці в жодному разі не повинні спокушатися на запровадження російської мови в якості державної, а, отже, на її остаточне домінування в українському середовищі, так як її тимчасова перевага не є закономірним історичним явищем, а результатом численних штучних привілеїв, які вона отримала від державних чинників протягом останніх 350 років.
Щоб переконатися в цьому не треба чекати наступних 350 років, а дати українській мові навіть не штучні преференції, а лише право на вільний розвиток протягом 2-3 наступних поколінь (60-90 років). Іншими словами, якщо проблему максимально спростити, то, насправді, російська мова є лише одним з 17 діалектів (назвемо його слобожанський) української мови і тому одразу постає запитання: “А чому, власне, діалект, нехай і досить розвинений, має замінити собою матрицю, тобто первинну материнську мову?” Адже російський геном є переважно угро-фіно-тюркським і докорінним чином відрізняється від українського. Тому в ході свого розвитку ця мова вже позбулася багатьох слов’янських рис, її фонетика набула переважно тюркського звучання і з усіх слов’янських мов близькою до неї тепер є лише болгарська (що, власне, і не дивно, так як генетичне ядро обох народів склали тюркомовні булгари).
Хоча росіяни, беручи до уваги лише свою мову, вважають себе слов’янами, але генетично вони запрограмовані на те, що з кожним наступним століттям їх мова все більше і більше дистансується від слов’янських мов, української зокрема, і не за горами той час, коли вона остаточно трансформується в угро-фіно-тюркську. Не дивно, що цей процес неухильної деслов’янизації мови вже помітили найбільш відомі майстри російського слова і В. Аксьонов, наприклад, вже не просто закликає, а буквально волає: “щоб врятувати російську мову, як класичну мову Гоголя, Толстого, Достоєвського і Чехова, її слід негайно розчинити в українській”.
За таких обставин закликати і далі надавати численні штучні преференції російській мові в Україні геть до її одержавлення може тільки науковий невіглас і політично заангажована на нашого північного сусіда людина, відвертий ворог не тільки усього насправді руського, але і слов’янського (“моголи ми, моголи!!). Якщо ця мова насправді є такою великою та могутньою, то і без надання державного статусу в Україні їй не має нічого загрожувати (чи багато втратить, скажімо, англійська мова, якщо в Україні їй також не нададуть подібного статусу?).
Ми вже не будемо навіть додатково наводити аргументи про те, що мова нації для її найбільш успішного подальшого розвитку повинна абсолютно точно відповідати мові, яка закладена в її генетичному коді, а не дробитися на 2-3, а то і більше інших мов.
Я, однак, хочу звернути увагу навіть не на ці, вже давно визначені і науково доведені аргументи на користь саме материнської мови, а на ще один маловідомий аспект в цій проблемі, який став очевидним лише в останній час, хоча про це можна було вже давно здогадатися і без генетиків на основі праць російського археолога А.Уварова, антрополога А. Богданова, Ф. Вовка, В. Гнатюка, І. Русанової та багатьох інших вчених минулого та сучасності. Те, що російська генетика не є руською, а, отже, і слов’янською, автоматично ставить в центр усього слов’янського світу саме український етнос і сучасну українську націю. Вона не тільки є найбільшою, тобто стовбурною у слов’янському середовищі і не тільки розкидала величезну кількість свого генетичного матеріалу по всій Центральній та Східній Європі (маються на увазі білі хорвати, дуліби, бужани, новгородські словени, в’ятичі і радимичі). Стовбурною, на чому чомусь ніколи не робили особливого наголосу, є також її мова, яку, щоб ретельно приховати цей факт, завуальовано називали не давньоукраїнською, а то паннонською, то церковнослов’янською і яка тривалий час, аж до 14 ст., була літературною мовою не тільки в Росії, а і в Польщі, Чехії, Румунії (в Румунії найдовше) та Словаччині (“Житіє св. Мефодія”, “Житіє св. Людмили”, “Убієніє св. Вятчеслава, князя чеська”, Реймське Євангеліє”, гімн “Богородиця”, “Казання Святокризькі”, “Святе Письмо 12 ст. із Списької Капітули” та багато ін.). Її вплив був настільки великий, що навіть в Угорщині третина найбільш вживаних слів мадярської мови має давньоукраїнське походження. Іншими словами, давньоукраїнська мова стала базою не тільки у становленні російської мови, а й білоруської, польської, чеської, словацької, сербо-хорватської і навіть мадярської та румунської мов.
Як встановили філологи, найбільше спільних фонем з білоруською, польською, словацькою, чеською, сербо-хорватськими мовами має, власне, українська і в жодному разі не російська, близькою до якої, як вже згадувалося, є лише болгарська мова. Не дивно, що навіть не зважаючи на максимальне сприяння та адміністративний примус з боку держави, російська мова так і не змогла стати загальнослов’янською і сьогодні від неї поступово відхрещуються усі слов’яни за виключенням хіба що болгар. Ось чому, коли розвиток через глотогонію переросте у свою протилежність, тобто прийде час збирати розсипане по всій Центральній та Східній Європі наше етнічне каміння, найкращі перспективи буде мати саме українська мова, причому не тільки тому, що вона є найбільшою серед усіх генетично слов’янських мов (навіть неможливо собі уявити, що в слов’янському світі почне домінувати словацька мова з її 5 млн. носів чи навіть чеська з 10 млн.), скільки з-за того, що вона у свій час стала для них матрицею і слов’янський геном сприйме її без особливого спротиву.
Мова йде про процеси, які відбудуться через багато століть, якщо навіть не тисячоліття (скільки йшов процес мовного роз’єднання, саме стільки і має відбуватися процес творення єдиної загальнослов’янської мови), але про це вже треба думати навіть сьогодні і готуватися до цієї надзвичайно важливої місії, яку природа поклала саме на українство. Суть цієї підготовки полягає безумовно не в ганебній капітуляції перед вже деградуючою мовою, яка постійно вимагає або підживлення з українського джерела, або штучної підтримки з боку державних чинників, а, власне, у всебічному розвитку, плеканні своєї матричної, генетично притаманної не тільки нашому етносу, а й усьому слов’янському світу української мови.
Святослав Семенюк