Коли двадцять років тому над нашими головами замайорів синьо-жовтий прапор, ми були впевнені, що, здобувши незалежність, розбудуємо демократію, у нас запанують соціальна справедливість, свобода, економічний добробут, розквітне наша, українська культура. Та ось через дев’ятнадцять років ми побачили, що нічого того не сталося, що ми свобідні у своєму рабстві, борсаємося в постмодерній твані, бідності, безкультур’ї, що віками плекану ідею соціальної справедливості поховано, на тому місці збудовано кількаповерхову віллу з мармуру, під нею – хижка, драна хатинка (не плутати з «хатинкою» /І. Кравчука), на пнищі від плеканого всією філософією, літературою дерева совісті виросли отруйні гриби, а поняття порядності геть утрачено. Так, класове розшарування відродилося ще в гіршій формі, а над тим, як примирити багатство і бідність без крові, ми тільки розводимо руками. Слово «демократія» – найпоширеніше, але скриньки для голосування – це сьогодні бутафорія, фіговий листок, який прикриває срамотнє узурпування влади плутократами-олігархами.
Так, ми проспали подарований Долею час. Ми понадіялися на наших керівників, а кожен із них дбав тільки про себе, власний добробут і щоб просидіти свій керівний термін у теплі та затишку. А що там, за вікном, – віє завірюха, замерзають люди, гинуть з голоду, – то це не про них. Погляньмо: усі президенти достоту багаті люди, прем’єри і віце-прем’єри – також, і весь вищий ешелон, разом із нардепами (нардупами), забезпечено по стелю з дітьми і внуками. Ще в Давньому Римі була така посада – народний трибун, кожен громадянин міг виставити на вибори свою кандидатуру, але перед цим обов’язково мав віддати народові весь свій статок, вийти на вибори, у чому є. Чи хтось із кандидатів у президенти зробив щось подібне? Дзуськи! Не було серед них жодної людини, яка побачила би будучину своєї землі, не було гуманіста-мислителя, просто совісної людини. Тільки демагогія, розраховані жести, порожні заклики й обіцянки. Тож погляньмо й на уряд – пишу це без упередження, без кпинів, без злості, без перебільшення, – який сірий, безликий уряд! Я вже не кажу про одіозних табачників. Переберіть подумки всіх. Пишу про це із сердечним болем і з надією, що колись та побачимо справжніх керівників.
Ми проспали не тільки ці дев’ятнадцять років. Віки неволі приспали нас, українців. Пропав порив, пригусла мисль, утрачено фантазію, усохли бажання. Ми пізно довідалися про правду, а здобуте знання про неї нічого не дало. Ми зжилися зі стражданнями й не знаємо іншого життя, утратили саму суть бажання свобідно жити.
І ось тепер стоїмо на одрубі. Як нам діяти, з чого починати? Адже вся наша
історія свідчить, що ми не гірші за інших, що колись шуміла ковила під копитами наших прудких коней, що колись утікали вороги, побачивши блиск наших шабель, що колись наш ратай, праратай першим виорав поле й показав іншим, як це треба робити, ще й проспівав їм: «А ми й просо сіяли, сіяли…» Так, мирний лад у наших душ, проте невміння думати влад, різнодумання, непогодженість призвели до того, що нам на шию сіли наші недруги: вони вкрали нашу історію і сказали, що це їхня історія, посіли наші ниви і сказали, що це їхні ниви, звабили наших світочів (Славинецький, Прокопович, Стефан Яворський, Баранович, Розумовський, Бортнянський, Березовський, Боровиковський, Лисянський, Гоголь… і немає їм ліку) і зробили їх своїми. Знищили наші братські школи, заполонили нашу науку і зробили своєю. Наші думи, наші пісні про славу і муки наших предків сьогодні зневажено, сплюндровано, забуто нашу мову, згасла вона по квіточці серед забур’янілого поля, притоптана, проти неї вишкіряються всілякі скалозуби.
Вітчизна міряється висотою нашого неба, широтою нашого поля й ріки, красою душі. Але наше життя замулене. Чи знають наші діти, що таке Дніпро? Ще хтось може сказати, що це стільки-то кубометрів води, а що це пам’ять нашого роду, що Дніпро тече й у наших жилах – не знають. Чи знають, що таке Запорозька Січ, чи знають, що таке Кодня, чи знають, хто такі князі Святослав і Данило Галицький, хто такі Сагайдачний, Богун, Залізняк? Вони знають тільки спотвореного Богдана. їм не казали про це триста п’ятдесят літ, і ми не розповіли їм за ці дев’ятнадцять. Бо й ніде було розповісти. Наші вожді не спромоглися на всеукраїнську тиражну газету, не спробували підтримати українські видання, українське слово. Де ж їхня совість, і де ж наша гордість, наш опір?!
І ось тепер стоїмо на останньому рубежі. Лихі самозвані провідники хочуть відібрати й те, що ми здобули дев’ятнадцять років тому, хочуть знову накинути на наші шиї імперське ярмо, хочуть забрати нашу свободу, нашу незалежність, нашу мову, нашу культуру.
І що ж нам робити? Здається мені, насамперед утримати те, що маємо, хоч і отаку куцу незалежність, не дати поховати її, не попасти в кігті потвори – двоголового орла, утримати, захистити свободу слова й мову, якою написане те слово. Сподіватися можна тільки на самих себе, бо США, Франція, Німеччина думають про свої вигоди й «кохаються» з Росією – чи то з огляду на газові проблеми, чи то з уваги на стратегічні, воєнні (Афганістан). А ми, маю на мислі тих, кому болить Україна, знову й знову зводимо порахунки між собою, є кілька опозицій, але замість стати пліч-о-пліч перед смертельною небезпекою, речуть одне одному: «А ми з вами не погоджуємось, а ми думаємо інакше». Замість погоджуватися чи принаймні тримати свої куці думки при собі, починають шукати причин незгоди. Безголів’я! Безумство! Нам потрібно напружитись, розтлумачити нашим зверхникам, і передусім Президентові, що він освятить своє ім’я тільки вірним служінням Батьківщині – Україні. Скільки було гетьманів, які вірою й правдою служили Москві, – Брюховецький, Многогрішний, Самойлович, – і де вони? Здебільшого закінчували вірну службу в Сибіру, то й в історії їх немає: російській вони чужі – відпрацювали своє й геть, а в українській прописані кількома чорними рядками. Усі, у кого в грудях б’ється українське серце, повинні стати на захист Вітчизни, кожен як може і де може.
Щоб чогось досягнути, треба присвятити всього себе, своє життя служінню власному народові. Звичайно, це до ката важко. Бо ці категорії: совість,
порядність, правда – потьмяніли в усьому світі, який цивілізовано дичавіє, в якому панує тільки сьогочасна вигода. Живемо в тривожному світі, у зоні посиленого ризику – у плані широкому й вузькому. У широкому – немає ладу у вселенському ковчезі, і якщо не зможемо виробити якийсь один, істинний погляд на світ, на самих себе, прилучитися до спільних аварійних дій, то приведемо до загибелі ковчег. А на нашій національній палубі – інфернальна скрута.
Чимало старших офіцерів, штурманів тільки вдають, що вивіряють шлях за національним вектором, насправді ж ведуть ковчег у чужу гавань. Ще не було в нас ніколи стількох полковників Носів, як нині. Деякі аж хизуються своїм «носівством». Обмеженість самої людської природи і знань не дають зрозуміти: що ж є фактичним світом і правдою в ньому?
Колись цю функцію – пошуку й показу правди – брала на себе література, а тепер її відсунули на маргінеси, знеславили, прирівняли до детективщиків і матюгальників. Наша наука, зокрема історична, така несмілива, така прилякана, що не може, не хоче оперувати й тими досягненнями, які має. Московські ЗМІ на всю ширину шпальт знозу висувають облудну, псевдонаукову погодінську теорію, ніби руси (тобто ми) покинули своє благодатне Придніпров’я й подалися в мордовські заволоцькі ліси, і вже нашу Русь називають «Предмосковской Русью» і… аж важко повірити друкованим словам, наш край – краєм мері, мордви, хоча насправді все навпаки. Археологічні розкопки показали, що руси нікуди не відходили, і навіть розкопки московського академіка-археолога князя Урусова підтвердили, що на території Московської, Володимирської областей не знайдено жодного слов’янського поховання зазначених часів. (А розкопав він понад 2 000 могил, випустив книжку, яку царським урядом було вилучено й спалено, чудом уціліло кілька примірників.) То чом би вченим не виступити рішуче, об’єктивно? Ні, мовчать…
Тільки піднесенням духовного ідеалу (а таким ідеалом є національна демократія) ми забезпечимо нашу незалежність, за яку повинні боротися до останньої краплі крові. Перед цим маліє все. Тож будьмо патріотами рідної землі!
Юрій Мушкетик