Друга світова війна стала жахливою трагедією для українського народу, що зустрів цей світовий конфлікт розділеним територіально між сусідніми державами. Не здобувши на той момент власної державності, деморалізовані українські маси приречені були нещасливою своєю історією грати роль гарматного м’яса у суперечці за світове панування двох колосальних потуг – Совєцького Союзу і Третього Райху. Але у тому трагічному протистоянні українська нація зуміла показати, що має також свої власні інтереси і готова відстоювати їх зі зброєю в руках, створивши унікальне у світовій історії явище – армію без держави. Це був момент перетворення нації з об’єкта історії на суб’єкт, здатний творити власну історичну долю власними руками, момент пробудження активної національної сили і незламної волі до бутя.
В українському суспільстві вже давно усталюється думка, що формування політичної нації неможливе без набуття спільної історичної пам’яті. Багато хто із сучасних істориків скептично ставиться до самого поняття ”історична пам’ять”, але наполягають, що вона, по суті, тотожна міфові, «бо вибирає з хаотичного плину сущого лише певні, потрібні спільноті, вартості, а також дає змогу долати тимчасовість і скороминущість життя окремої людини». Протиставляючи на цій підставі історичну пам’ять науковому історіописанню сучасні історики не заперечують виняткову важливість ролі історичної пам’яті чи пак ”історичних міфів” для націотворення: адже «через свою могутню притягальну силу вони є надзвичайно ефективними засобами творення колективної ідентичності, хай навіть якщо члени реальної чи потенційної спільноти політично пасивні».
Протягом періоду становлення незалежної України зміст шкільної історичної освіти став предметом прискіпливої уваги не лише вчителів, батьків та журналістів, а й фахових істориків, які здійснюють нині надзвичайно важливу роботу з моніторингу діючих в Україні шкільних підручників з історії. Однією із найдискутованіших у суспільстві є тема Другої світової війни. У найкращих совєцьких традиціях ідеологізації історії нині розгорнулася справжня ”війна за віну”: запекло дискутується широке коло питань, починаючи від вживання термінів ”Друга світова війна” та ”Велика Вітчизняна війна”, розкриття суті пакту Ріббентропа–Молотова, причин поразок совєцьких військ на початковому етапі війни, до ролі в війні ОУН-М, ОУН-Б та УПА й радянського підпілля та партизанського руху і в тісному зв’язку з цією темою – питання колабораціонізму взагалі, а також оцінки підсумків війни та її значення для України. При цьому особливий наголос робиться на змісті шкільного курсу історії, який закладає основи світогляду юних українців.
Героїчний міф “Великої Вітчизняної війни” за совєцьких часів був настільки потужним, що донині залишається в числі незаперечних моральних орієнтирів, скарбницею високих прикладів для виховання прийдешніх поколінь у дусі патріотизму, але якого? Ба більше, саме як незаперечний моральний орієнтир – він сприймається переважною більшістю громадян України, не залежно від віку, політичної орієнтації, меншою мірою – від регіону проживання. Тому й автори освітніх програм, відповідно до яких укладається підручник, і автори самих підручників мусять дуже пильно і обережно відбирати матеріал для опрацювання в навчальних підручниках, аби не посягнути на найсвятіше – героїчну перемогу народу й армії над жорстоким загарбником. В Україні підручникотворення тривалий час розвивалося паралельно з академічною історичною наукою, коли «шкільний підручник з історії є з одного боку, наслідком, підсумком, усталених в історичній науці поглядів, а з іншого інструментом їхньої апробації, перевірки на практиці». Відтак за результатами цієї апробації надалі здійснюється доопрацювання, доведення наукових досліджень, тому до шкільних підручників часто-густо потрапляли і зараз потрапляють висновки й гіпотези, які за визначенням не мали б до них потрапити. Отже, український шкільний підручник з історії на сьогодні є не лише дидактичною книжкою, а й повноцінним явищем вітчизняної історіографії й водночас – чинником формування суспільної свідомості. Відтак актуальним є аналіз розкриття теми Другої світової війни саме у шкільних підручниках.
Важливо простежити сам принцип об’єктивності та його використання у висвітленні теми діяльності ОУН-УПА у роки Другої світової війни у різноманітних підручниках з історії України. Відтак основний матеріал для такого аналізу становлять підручники з історії України для 10–11-го класу та посібники для абітурієнтів вищих навчальних закладів, які мають гриф Міністерства освіти й науки, молоді та спорту України. Серед таких характерними є підручники авторського колективу:
1. М. Коваль, С. Кульчицький, Ю. Курносов, В. Сарбей ”Історія України: Пробний навчальний посібник для 10–11 класів середньої школи”. – К.: «Радянська школа», 1991 р.;
2. Ф.Турченко, П. Панченко, М. Тимченко ”Новітня історія України (1939 – початок ХХІ ст.)”. –Вид. 5-те, доопрац. і доповн. – К.: Генеза, 2007 р.;
3. С. Кульчицький, Ю. Шаповал ”Історія України (1939–2001): Підруч. для 11-го кл. загально освіт. навч. зал.” – К.: Генеза, 2005.;
4. В. Власов, О. Данилевська ”Вступ до історії України: Підруч. для 5-го кл. загально освіт. навч. закл.” – К.: Генеза, 2005.;
5. В. Мисан ”Вступ до історії України: Підруч. для 5-го кл. загальноосвіт. навч. закл.” – К.: Генеза, 2005.
Цілком у дусі горбачовської перебудови з акцентом на сталінських репресіях як одній із головних причин невдоволення радянською владою викладено матеріал з розглядуваної теми у пробному навчальному посібнику М. Коваля, С. Кульчицького, Ю. Курносова та В. Сарбея 1991 року видання: «Насаджуючи ”новий порядок”, німецькі окупанти користувалися послугами і місцевих жителів, багато з яких зазнали сталінських репресій. Люди, скривджені у свій час радянською владою, обіймали посади в різних установах, ”українській поліції”, призначалися бургомістрами у містах, старостами в селах». На відміну від видань радянських часів, автори незалежної України не замовчують участі в бойових діях членів ОУН, згадуючи про відмінності в політиці ОУН-М та ОУН-Б й акцентуючи увагу на проголошеній учасниками національного руху опору меті – здобуття Україною незалежності: «Активну роль в умовах окупаційного режиму прагнули відігравати члени Організації українських націоналістів (ОУН). У той час, як мельниківці відкрито стали додатком окупаційного апарату і навіть створили з українців дивізію СС ”Галичина” на допомогу нацистам, однак бандерівці створили власні збройні сили – Українську повстанську армію (УПА), підпільні боївки. Їхньою метою була боротьба за незалежну соборну Україну. З наближенням Червоної Армії стосунки між бандерівцями та німецькими окупантами набувають характеру взаємосприяння з огляду на спільну загрозу». Втім, ”народними месниками” й учасниками ”антифашистського підпілля” автори вважають саме тих, хто діяв у лавах совєцького руху опору – підпільних організаціях та партизанських загонах.
Дещо інакше розставляють акценти автори чи не найпоширеніших в Україні підручників для 10–11 класів Ф. Турченко, П. Панченко та С. Тимченко. Не приховуючи відомих фактів створення на захоплених територіях допоміжної адміністрації із представників місцевого населення, «які виявили бажання співробітничати з окупантами», автори уникають оцінювальних інтонацій, намагаючись донести до учнів причини та умови, в яких відбувалася така співпраця: «З початком окупації в Україні розгорнулася широка пропаганда, що мала на меті нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності більшовиків. Домагаючись підтримки населення, окупанти особливо охоче використовували факти недавнього минулого. Через газети, плакати та інші пропагандистські матеріали оприлюднювали трагічні факти насильницької колективізації, голодомору 1932–1933 рр., масових репресій, здійснюваних органами НКВС в Україні». Вони розглядають боротьбу совєцьких підпільників і партизанів й національно-визвольних рух оунівців як дві течії антифашистського руху опору, трактуючи співробітництво обох фракцій ОУН з гітлерівцями як тимчасове, ситуативне, викликане пошуками союзників у боротьбі з окупантами-більшовиками: «Від самого початку у русі опору виділялися дві течії: радянська й національно-визвольна. В перші дні війни ОУН сподівалася за допомогою нацистської Німеччини розпочати відродження національної незалежності України. Проте ці ілюзії швидко розвіялися, змусивши оунівців перейти до підпільної діяльності з підготовки масового антинацистського повстання під гаслами незалежності». Не оминули увагою автори підручника й непрості взаємини між обома течіями українського руху опору: «Якщо радянські партизани прагнули показати оунівців як зрадників і прислужників окупантів, то оунівці ставилися до радянських партизанів як до ворогів України». При цьому підкреслюється, що ворожнечу між борцями за звільнення України від окупантів свідомо розпалювала совєцька пропаганда, відсікаючи шляхи до порозуміння й співпраці й прирікаючи національно-визвольну течію українського руху опору на поразку: «Радянське керівництво, спрямовуючи дії партизанів з-за лінії фронту, свідомо підтримувало конфронтацію обох течій антигітлерівського руху опору в Україні. В цих умовах ОУН-УПА була змушена вести боротьбу на двох фронтах без жодної зовнішньої підтримки, що врешті-решт визначило результат боротьби». На відміну від М. Коваля, С. Кульчицького, Ю. Курносова та В. Сарбея, автори цього підручника наголошують на широкій народній підтримці націоналістичній течії українського руху опору, підкреслюють зростання його авторитету серед населення західноукраїнських земель, підтримку широкими народними масами національної ідеї, носіями якої були оунівці: «Якщо в роки Першої світової війни під національними знаменами воював лише невеликий корпус Українських січових стрільців (і воював у складі іноземної армії, сподіваючись на добру волю правителів Австро-Угорщини), то в роки Другої світової війни в лавах УПА й у національному підпіллі воювало понад 400 тис. чоловік». Особливо підкреслюють автори значення боротьби вояків УПА за незалежність України, наголошуючи на тому, що поряд з визвольною боротьбою 1917–1920 рр. вона стала важливою віхою на історичному шляху українців до проголошення незалежності 24 серпня 1991 р.
Окремий пункт § 6 ”Рух Опору в Україні в 1943 році” присвячено взаєминам ОУН з совєцькими та польськими партизанами. Підкреслюючи, що, на відміну від руху опору в європейських країнах, де йому надавали зовнішню підтримку еміграційні уряди й держави антигітлерівської коаліції, український рух такої підтримки не мав, автори пишуть про наполегливі, хоча й безуспішні, пошуки керівництвом УПА союзників, зокрема серед радянських партизанів під час Карпатського рейду С. Ковпака. Трагічно, вказують історики, склалися відносини УПА з польськими озброєними загонами різних політичних спрямувань, що діяли в Західній Україні: «УПА декларувала необхідність ліквідації другорядних фронтів, за винятком більшовицького і нацистського. Але досягти порозуміння з польськими національними силами не вдалося».
Про різні течії руху опору в Україні часів совєцько-німецької війни як найголовнішої частини Другої світової йдеться і в підручнику для 11-го класу С. Кульчицькоо та Ю. Шаповала. Проте, автори не виділяють саме двох течій руху опору, наголошуючи натомість на ”розколотості” українського суспільства як соціальній, ідеологічній базі створення різних напрямів антинацистського визвольного руху. Розкриваючи мету представників націоналістичних сил як «створення не залежної від нацистів і комуністів Української держави», історики водночас згадують про розкол українського націоналістичного руху на дві самостійні і навіть ворогуючі між собою фракції – бандерівців і мельниківців. Докладно зупиняються автори на історії створення у квітні 1941 р. й діяльності формувань ”Нахтігаль” та ”Роланд”. Не обділено в підручнику увагою й один із найдражливіших нині аспектів націоналістичного руху часів Другої світової війни – тему створення й діяльності дивізії СС ”Галичина”. Стисло характеризують С. Кульчицький та Ю. Шаповал взаємини Української повстанської армії й Армії Крайової – «ще однієї сили, якій протистояла УПА», поряд із нацистами й совєцькими військами. Автори підручника акцентують увагу на значенні рішень Великого збору ОУН у консолідації сил учасників руху опору різних національностей, об’єднанні їхніх зусиль у боротьбі проти загарбницької політики Москви та Берліна.
Особливої зваженості, обережності потребує зазвичай викладення матеріалу у підручниках для 5-го класу загальноосвітньої школи: адже автор повинен пам’ятати, що йдеться про сприйняття навчального матеріалу 10-річною дитиною. Тому так ретельно слід відбирати факти, що подаються в підручнику. Відтак у 2005 р. до змісту підручників для 5-го класу 12-річної школи була прикута особливо пильна увага широкої громадськості, преси. Особливо активно критикували підручник В. Власова та О. Данилевської. Про Другу світову війну тут ідеться в § 23 ”І знову війна”. На відміну від видання 1999 року, де виклад матеріалу був занадто емоційним, з виразними прооунівськими симпатіями, без жодної згадки про радянський рух опору: «То була найжорстокіша війна за всю історію людства, а для нашої землі – ще й найнесправедливіша з усіх воєн. Бо ні Радянський Союз, на фашистська Німеччина не дбали про визволення України й побудову в ній незалежної держави. Свідомі українці розуміли, що чекати на допомогу нізвідки, – треба самим вирішувати долю України. І очолила таких національно свідомих українців Організація Українських Націоналістів (ОУН). Коли 1943 року українські землі було звільнено від фашистських загарбників, більшовики почали воювати з УПА. Ця ганебна війна проти свого народу тривала до 1953 року; вона призвела до нових жертв і стала ще одним свідченням більшовицького терору». У новому виданні автори ведуть виклад подій у зваженому тоні. Згадуються дві течії в українському русі опору, роз’яснюється мета її створення, згадується про взаємини з совєцькими підпільниками й партизанами: «В лісовій та лісостеповій зонах Сумщини й Чернігівщини діяли сотні партизанських загонів, великі з’єднання під командуванням Сидора Ковпака та Олексія Федорова. На Волині й у Поліссі розгорнувся широкий самооборонний повстанський рух. Було створено Українську повстанську армію (УПА). УПА воювала як проти гітлерівських загарбників, так і проти Червоної армії, прагнучи створити незалежну Україну».
У подібному спокійному, зваженому ключі, обмежуючись лише викладом фактів, веде оповідь автор іншого підручника для 5-го класу В. Мисан. Розгортанню й діяльності руху опору в Україні присвячено пункт ”Нескорений народ” у § 26 ”Війна”. Коротко згадавши про створення та діяльність на окупованих територіях партизанських загонів та підпільних організацій, автор говорить і про формування восени 1942 р. в лісах на Волині Української повстанської армії (УПА). «Загони УПА воювали на два фронти: проти нацистських окупантів та проти радянських військ і партизанів. Вони не бажали бачити на українській землі ні гітлерівців, ні радянської влади». Прикметно, що ця частина тексту підручника залишилася майже без змін порівняно з першим виданням 1995 року, лише ”фашистів” й ”російських більшовиків” було замінено на ”гітлерівців” та ”совєцьку владу”.
Таким чином, можена констатувати, що автори нинішніх шкільних підручниках з історії України доби української незалежності намагаються доволі зважено та об’єктивно висвітлювати дискутивні моменти історії Другої світової війни, зокрема дій у тилу німецьких окупантів совєцьких партизанів та підпільників, й націоналістичного підпілля. Констатуючи наявність у русі опору кількох течій, автори не оминають увагою суперечностей всередині націоналістичного підпілля, гострих протистоянь українського й польського визвольного руху, а також української й радянської течій руху опору. Окремо слід зауважити, що протягом 1991–2011 рр. значно змінився на зваженіший, спокійніший, без зайвої патетики тон викладення матеріалу, мінімізовано оцінні інтонації, замість засвоєння готових висновків учні заохочуються до самостійної роботи з джерелами, до яких належать і витяги з документів, і карти, й ілюстрації. Крім того, можна констатувати, що шкільний підручник з історії сприймається у суспільстві як важливий, ледь не вирішальний чинник формування світогляду молодого покоління українських громадян, а відтак його зміст, на жаль, і надалі залишатиметься полем бою між представниками різних політичних сил, різних ідеологій, знаряддям політичної боротьби, важелем політичного впливу.
Використання принципу об’єктивності у висвітленні теми діяльності ОУН-УПА в часи Другої світової війни у підручниках з історії України є неоднозначним, особливо після 2010 р. У наведених вище підручниках ясно виражено позитивне ставлення до діяльності ОУН-УПА. Суть цієї проблеми полягає в історичній оцінці військової формації, якою була Українська повстанська армія, і політичної сили, що її створила, тобто Організації українських націоналістів. Одже історик має бути істориком, а не політиком. Немає фактів, які свідчать про участь УПА як військової формації у війні із союзниками на боці гітлерівської Німеччини. Однак, діяльність військових формувань українських націоналістів у роки Другої світової війни не має протиставлятись іншим, як то совєцька Червона армія разом з партизанами-підпільниками, чи війська Вермахту. Кожна з цих армій воювала за свої ідеї і мету, тому, зовсім не коректно називати вояків УПА посібниками нацистів, так як вони боролися один з одним за різні цілі, а тим паче, зрадниками Червоної армії, яка не жаліла власних людей за для однієї мети – повний розгром гітлерівської Німеччини.
І на останок. Нещодавно Служба безпеки України знайшла документальні підтвердження протиправних дій, що вчиняли проти населення західних областей спеціальні групи МДБ і МВС, які займалися ліквідацією підпільних підрозділів ОУН та її збройних формувань. Керівник Галузевого державного архіву СБУ Сергій Богунов заявив, що в архіві спецслужби знайдено документи, які свідчать, що влітку 1944 р. та весною 1945 р. вказані групи під час виконання завдань видавали себе за один із підрозділів ОУН-УПА та діяли від його імені. До складу груп вводився оперативний співробітник, який здійснював практичне керівництво групою, що становила собою бойову одиниць у складі 3-50 осіб, і могла, в разі необхідності, чинити збройний опір. Такі спецгрупи виконували завдання щодо перевірки даних стосовно осіб, які підозрювалися у причетності до підпілля ОУН, їх захоплення, одержання свідчень шляхом допиту від імені боївки, Служби безпеки або керівників центрів ОУН. Архівні матеріали, які збереглися, свідчать, що спецгрупи вчиняли злочини проти звичайних місцевих жителів. Так, члени спецгрупи Острозького райвідділу МДБ Рівненської області, а також Хустського відділу МДБ Закарпатської області протягом зими 1944-1945 рр. грабували місцевих жителів, забирали в них гроші, особисті речі та харчі. Крім того, наводяться дані про знущання над жителькою села Підвисоцьке Рівненської області, яку після тяжких побоїв члени групи згвалтували, вимагаючи надати відомості про її причетність до підпілля УПА.
Таким чином, підсумовуючи все вище сказане, хотілося б сподіватись, що у подальшому історики які вивчатимуть проблематику Другої світової війни, а особливо діяльність руху опору і ОУН-УПА, будуть адекватно досліджувати всі факти з даної тематики, не привносячи у свої дослідження власного суб’єктивного бачення, тим паче тоді, коли це стосується навчальних посібників та шкільних підручників з історії України. Українські герої, які положили душу й тіло за нашу з вами свободу будуть жити в нас і в наших серцях! Пам’ятаймо героїчний чин вояків УПА!
Денис Ковальов
спеціально для просвітницького порталу “Бандера”