Становище визвольного руху на Західних українських землях (ЗУЗ) було вкрай тяжким, оскільки польська влада робила все можливе, щоб знищити українське націоналістичне підпілля, яке становило значну загрозу для уряду. Ці події мали місце в 20-х, 30-х роках ХХ століття. Повне знищення українського характеру окупованих земель польський уряд вирішив провести двома шляхами: через послідовне знищення політичного, культурного й економічного життя українського населення і через колонізацію тих земель польським елементом [4, с.183].
Таке явище як «пацифікація», яка була проведена у вересні – жовтні 1930 р., у відповідь на саботажні акції, які були направлені проти польських колоністів, підпалом збіжжя, сіна та будинків, нагнало великий страх на українців, оскільки так звана політика втихомирення, перейшла в криваву репресивно-каральну акцію, яка супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Політика пацифікації отримала негативні відгуки відомих закордонних газет. Ці події були вирішальними у становленні поглядів крайової екзекутиви (КЕ) на те, яка форма боротьби буде найефективнішою проти загарбницької політики поляків. Наслідком каральної акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західно – українських землях.
Саме після жорстокої пацифікації УВО-ОУН приймає радикальні заходи, аби заявити про себе як серйозний рух, який бореться за свободу свого народу проти польського імперіалізму.
Невдовзі побачила світ «Декларація проводу українських націоналістів» (листопад 1930). В ній наголошувалось: «ОУН підкреслює, що велику проблему національного визволення можна розв’язати не політикою компромісів, не стремлінням приєднатися до окупаційних умов під гаслом дочасних локальних інтересів та зі страху перед жертвами, лише напруженим зусиллям цілого національного організму та аргументом оружної боротьби» [1, с.44]
Отже, ОУН закликала до активних радикальних дій, зі зброєю в руках та прагнула активізувати народні маси до національної революції. Саме на початку 30-х років, пройшла хвиля терору УВО-ОУН.
Оскільки ОУН була утворена на базі УВО, то її досвід був важливим у веденні підпільної боротьби, адже УВО обрала шлях диверсійно-підривної і терористичної діяльності, яку почала проводити з 1921 р. і ця діяльність лягла в основу ОУН на початку свого створення. Разом з тим УВО ще довгий час, виступаючи бойовою референтурою ОУН, зберігала свою самостійність. [2, с.20]
Перші акції отримали назву «Експропріаційні напади». Так звані «екси» являли собою напади на державні установи Польщі із метою заволодіння коштами, які в умовах польської окупації вважалися українським національним здобутком, і повинні були повернуті на благо українській нації. Такі експропріаційні напади практикувалися ще до створення Організації Українських Націоналістів, Українською Військовою Організацією, а саме «Летючою бригадою», яку створив Юліан Головінський, так як провід УВО увійшов до ОУН, а Ю. Головінський крайовий комендант УВО, став крайовим провідником ОУН, то ці «екси» не втратили свою важливість для організації. Напади здійснювались на поштові відділення, це були найслабші місця і вони були менш захищені та гроші в них знаходилися в безнастанному русі. [3, с.174, 176]
На початку 1930 р. було здійснено два експропріаційні напади УВО-ОУН. Першим був напад на поштовий віз під м.Бібркою (місто у Перемишлянському районі, Львівської області на р.Бібрка). Ю. Головінський призначив керівником боївки УВО Зиновія Книша. Напад було здійснено 30 липня 1930 р. Поліцейський який супроводжував підводу був застрелений, а грошей було викрадено на 26.000 злотих, але частину було заховано. Напад під Бібркою гомонів на всю польську пресу.
28 жовтня 1930 р. був проведений інший напад на поштовий віз під м. Белзцем ( Золочівський район Львівської області). Керував нападом бойовий референт КЕ ОУН Зенон Коссак. Бойовикам вдалося викрасти 13720 злотих. [4, с.193, 194]
Згодом була сформована дрогобицька боївка ОУН З.Коссаком, яку він передав під керівництво Роману Шухевичу.
31 липня 1931 р. перемиська бойова п’ятка ОУН виконала напад на поштовий віз у лісі під м. Бірчою біля Перемишля.
В той самий день відбувся подібний напад під Печеніжином біля Коломиї, який виконала коломийська боївка ОУН. [4, с.213]
Знову ж таки 31 липня 1931 р. було зроблено напад дрогобицькою боївкою на польський «Банк Людови», в Бориславі акція була успішна. Бойовики здобули 20.000 злотих.
Мабуть ці напади були навмисно влаштовані в один день, щоб заплутати польську поліцію і залякати уряд своєю організованістю та злагодженістю, показати свою силу та те, що організація має розгалужену мережу боївок та донести до українського народу звістку про боротьбу.
Ця ж п’ятка здійснила напад на поштове відділення у м. Трускавці 8 серпня 1931, вони забрали більшу частину грошей і безслідно зникли.
30 листопада 1932 р. відбувся новий «екс» на поштовий уряд в м. Городку біля Львова, який був не дуже вдалий в порівнянні з іншими, в ході акції було вбито двох членів нападу, та затримано ще двох Д. Данилишина та В. Біласа, суд виніс їм вирок смертної кари. [4, с.214, 246]
Експропріаційні напади мали характер економічного протесту і мали на меті завдати фінансових збитків польській владі. Всі кошти йшли на розгортання діяльності ОУН.
Іншим видом боротьби були терористичні акції, які носили індивідуальний характер, тобто спрямовувались на конкретну людину, яка принесла значну шкоду для українського народу в часи окупації українських земель поляками. Такі акції ще більше лякали польський уряд, бо серед жертв були люди, які мали високі чини у Польщі і їхні вбивства створювали великий резонанс у політичному та суспільному житті як поляків так і українців.
Однією із таких акцій був напад на польського посла Тадеуша Голуфка, якого було вбито 29 серпня 1931 року в Трускавці біля Дрогобича, в готелевій кімнаті курортної місцевості Трускавця. [4, с.214].
Його було вбито як одного із організаторів і учасників кровавої «пацифікації». Отже, ОУН мала на меті покарати винних за безжальні акції у Галичині, це були жорстокі, але ефективні методи боротьби в умовах окупації.
Іншим не менш гучним нападом було вбивство польського Міністра Внутрішніх Справ Броніслава Пєрацького, яке було виконано 15 червня 1943 року членом ОУН Григорієм Мацейком.
Постанова виконати політичний замах було сплановано на спеціальній конференції в квітні 1933 року в Берліні. У зв’язку з цим на українські землі повертається Микола Лебедь – «Марко», щоб взяти участь у підготовці атентату. Весною 1943 року М. Лебедь обговорив справу з Бандерою, за яким стояв вибір, кого поставити виконавцем цього атентату. Виконавцем був обраний Григорій Мацейко – «Ґонта». Переїхавши до Варшави Г.Мацейко для конспірації змінив прізвище на Володимира Ольшанського.
Від Лебедя він дізнався, що міністр Пєрацький, щодня обідає у «Товариському клубі» по вулиці Фоскаль №3 і тому, найвигідніше виконати атентат саме в цьому місці. [4, с. 290, 291]
Це вбивство було насамперед демонстративний бойовий акт проти міністра внутрішніх справ, який був керівником терористичного польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях, це був удар ОУН по авторитеті польської держави.
Одразу ж польська поліція почала розслідування вбивства, хотіла по гарячим слідам вистежити виконавця вбивства, але Григорій Мацейко втік по запланованому маршруту, виїхав до Чехословаччини, а згодом до Аргентини, де і провів своє життя і помре у 1966 році.
Протягом червня – листопада 1934 р. польська поліція заарештувала понад 800 осіб. У цей же час було створено концентраційний табір Береза – Картузька, де перебувало понад 120 оунцвців. 18 листопада 1935 р. у Варшаві розпочався судовий процес над членами ОУН, які були причетні до вбивства Б.Пєрацького.
У ході Варшавського процесу (18.11. 1935 – 13.1.1936) судили дванадцятьох членів ОУН: С.Бандеру, Б.Підгайного, М.Лебедя, Я.Карпинця, М.Климишина, Д.Гнатівську, Я.Рака, Я.Чоріня, К. Зарицьку, І.Малюцу, Р.Мигаля і Є. Качмарського.
С. Бандера та інші підсудні перетворили Варшавський процес на форум пропаганди ідеї національно – визвольної боротьби серед українського суспільства та світової громадськості, зокрема вони звинувачували Польщу в знущанні над українським народом. [5, с.7, 8]
Польська влада суворо осудила підсудних: від семирічного ув’язнення до смертної кари, яку було замінено на довічне ув’язнення. Ця подія завдала значного удару по підпільному руху на ЗУЗ.
Отже, можна зробити висновки, що на початку своєї діяльності ОУН обрала шлях диверсійно – підривної діяльності, радикальної, жорстокої боротьби. В умовах окупації народ, який прагне до волі, не може діяти мирним методами, а тільки зі зброєю в руках можна збудувати соборну самостійну державу. Такі радикальні дії звичайно є небажаними, але якщо ці методи застосовуються, то значить створюються умови до їх появи. Щоб не існувало тероризму, як методу боротьби за свої права треба створити належні умови для мирного існування кожної нації на своїй землі, а поки якась нація визискує іншу, то тероризм буде невід’ємною складовою визвольного руху.
Список використаної літератури:
1. Кентій А.В. / «Нарис історії Організації Українських Націоналістів (1929 – 1941)». – К.: «Інститут історії України», 1998. – 201 с.
2. Кентій А.В. / «Українська Військова Організація (УВО) в 1920 – 1928 рр.»; короткий нарис. – К.: «Інститут історії України», 1998. – 81 с.
3. Книш З.М. / « На повні вітрила!». – Т.: «Срібна Сурма», 1970. – 424 с.
4. Мірчук П. / «Нарис історії ОУН 1920 – 1939 роки»; видання третє, доповнене. – К.: «Українська видавнича спілка», 2007. – 1006 с.
5. Посівнич М. / «Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів». – Л.: «Центр досліджень визвольного руху», 2005. – 204 с.
Джерело: Бєй О.І. Тероризм як метод боротьби у ОУН // “Від студента до вченого: актуальні напрямки дослідницьких пошуків збірник наукових праць випуск 11″, МНУ імені В.О. Сухомлинського Навчально-науковий інститут історії та права, 2012 – с. 55-59