Ті, ЩО СТВОРИЛИ ОУН

3 28 січня по 3 лютого 1929 року у Відні ЗО осіб, які пред­ставляли різні українські організації із різних країн створи­ли Організацію Українських Націоналістів (ОУН). На бага­то десятиліть ОУН стане символом національно-визвольної боротьби, а люди, які перейдуть через її лави – уособленням великої ідейності та самопосвяти.

Уже тоді Євген Коновалець відчує вагу моменту: «Доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаються на цілі десятиліття, і в якій кується новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії…».

Створення ОУН стане можливою завдяки об’єднанню кількох організацій. Першою серед них виникне Українська Військова Організація. її було засновано у 1920 році у Празі, колишніми українськими старшинами. На організаційних початках навіть використовувалось кілька назв, але пізніше дійшло до більш знаної тепер абревіатури «УВО». її очо­лив Полковник Січових Стрільців Євген Коновалець, який пізніше стане й Провідником ОУН. Закодовано провідники називатимуть УВО «Спілкою», а свою діяльність – «спілчан­ськими справами».

Маловідомо, але факт: в своїй історії УВО зіткнеться й з невеликим розколом – прихильники диктатора Петруше-вича, який перейшов на радянофільські позиції, відійдуть й створять окрему структуру – ЗУНРО.

УВО на початках була «військовою організацією вій­ськових людей». Але там же ж, у Чехословаччині, в таборі інтернованих вояків УГА, створиться «Група Української Національної Молоді» (ГУНМ). Згодом констатувати­муть, що через ГУНМ перейшло близько тисячі молодих українців, які проживали у Чехословаччині. А все ж, 70% з цієї кількості -вихідці з Галичини.

Цю диспропорцію взя­лася виправляти Легія Українських Націоналістів (ЛУН), яка була створе­на у 1925 році, шляхом об’єднання трьох мен­ших організацій, член­ство яких походило із Наддніпрянщини. Леґію очолив відомий ідеолог та органі­затор Микола Сціборський.

ЛУН, яка особливу увагу звертала на ідеологічний вишкіл членства, вийшла за межі Чехії і незабаром її осередки з’явилися в Берліні, Відні та Парижі. Саме від Леґії Українських Націоналістів буде запозичено вітання ОУН «Слава Україні!» і, напевно, це пер­ша організація, яка використала слово «націоналізм» у своїй назві. Своєрідним гас­лом ЛУНу можна вва­жати напис, зробле­ний на щиті-емблемі організації: «Думка – думкою, меч -мечем!». В Україні визвольний рух був представлений тією ж УВО, яка мала структури як у Західній Україні, так і в Над­дніпрянській. А разом з тим, почнеться розвиток студентсь­кого руху й чи не першою виникне «Група Української Державницької Молоді» (ГУДМ), членами якої будуть сту­денти та випускники Таємного університету.

Учні гімназій матимуть свою структуру – «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій» (ОВКУГ). Гімназисти пропагували вступ до Таємного університету, організовували бойкот польських вищих шкіл, залучили учнів до організації національних свят. По завершенню навчання в гімназіях, випускники-члени ОВКУГ творили підпільні структури у своїх осередках, що в кінцевому результаті привело у 1926 році до злиття всіх організацій в одну – Союз Української Націоналістичної Молоді (СУНМ). Саме члени СУНМу менш ніж через десять років стануть легендарними про­відниками Крайового Проводу ОУН.

ОУН двічі в своїй історії переживе розкол – на почат­ку та в кінці 40-х років. Зважаючи на той симбіоз людей та організацій з різних країн, які були задіяні в створенні ОУН – це напевно матиме свої об’єктивні причини. А харак­терною ілюстрацією цього є фотографія учасників Конгресу Українських Націоналістів з 1929 року, на якому, власне, й було створено ОУН.

Тоді, на світлині зафіксовано 27 учасників Конгресу, семеро з яких проживали на Галичині. А через три роки, у вересні 1932 року, у Львові розпочався судовий процес, який є більш відомим як «процес конгресівців»; на лаві підсудних опинилося шестеро осіб (Степан Охримович на той момент уже загине). Так на підставі одного фото учасники Конгресу з Галичини отримають судовий вирок – по 4 роки ув’язнення.

Звичайна світлина стала «лакмусовим папірцем» для підпільної діяльності Організації. Адже, те, що було можли­вим для оунівців з-поза кордонів Польщі – те було забороне­не й небезпечне для «крайовиків».

Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”