В половині травня 1942 року з вишкільного табору пробойових частин німецької армії – з Гайделяґру біля Дембіци в Польщі – вирушає черговий транспорт поповнень до фронтових частин на Схід. До цього транспорту попав і я та ще декількох українців, що – подібно, як і я – “добровільно” попали до пробойових частин німецької армії. Короткий, бо лише чотиромісячний вишкіл, що все ж добре дався мені в знаки, уже за мною. Наш транспорт призначений на поповнення “першої піхотної моторизованої бриґади”, що занімає відтинок на східньому фронті в Росії, в околиці Великих Лук. Транспорт начислює яких 400 чоловік, здебільшого чужинців і менше німців. Є тут норвежці, флямандці, словаки, румуни та нас декількох українців; решта це переважно “Бачка-дойче”, себто німці-уродженці провінцій Бачка-Банат; перед війною вони жили в Угорщині, Румунії та Юґославії. Корінні німці згірдливо їх називають “бойте-дойче”, себто “здобуті німці”. Зрештою наш транспорт це переважно молоді люди в віці від 17 до 25 років. За вийнятком кількадесятьох німців та нас українців-“штрафняків”, що числились уже як “стара война”, всі інші це переважно новобранці з однорічним “рекрутським” вишколом. Наплечник у кожного з-поміж нас виповнений по береги різними причандалами військового баґажу. Одяг та військовий виряд у нас новісенький. Все чисте й нове. Перед виїздом отримуємо “приписових” 20 штук амуніції до рушниці та чотири ручні ґранати: дві т. зв. “штільґранати” – з ручкою і дві “фаєрґранати” – яйцеваті.Також дістаємо триденний сухий харч, себто хліб, масло чи то марґарину та м’ясні консерви. Каву та гарячу страву маємо діставати під час подорожі по залізничних зупинках у пунктах Червоного хреста, що були зрештою на кожній більшій станції.
Двокілометровий марш у повному виряді від наших приміщень на першому “рінґу” в Гайделяґрі до вантажної залізничної зупинки при вході до табору був таки доволі важкий, ще й до того в гарячий травневий день.
З полегшею кожний з нас скинув свій “баґаж” у призначеному місці в товарному вагоні ешелону. Вагони ці були спеціяльно пристосовані до транспорту військових частин.
Я та ще двох українців, що були зі мною в одному рою, приміщуємось на вказаному місці. Були це: Іван Шагута з Волині – місцевости він ніколи мені не подавав, як теж і я йому, – та другий Сваричевський, – імени не пригадую, – десь із Скалатщини.
Від’їзд призначений на шосту вечора. Перед самим від’їздом збірка цілого транспорту перед вагонами; до нас промовляє командир нашої вишкільної сотні, сотник Кляйноф, що в своєму прощальному слові бажає нам всього найкращого, багато успіхів та щасливого повороту додому. Цим і закінчується цей нервозний день; а був це пам’ятний у моєму житті – 15 травня 1942 р.
Після промов декотрих вишкільних старшин, попрощавшися з друзями, що залишалися ще. Усі з гамором, але в порядку займають по вагонах призначені місця. Дехто затягує пісню, що її підхоплюють інші і за хвилину увесь ешелон співає популярну німецьку пісню, з якої я лише підтягаю рефрен: – “Гай-лі, гай-лю, гай-лі, ля-ля-ля”. Серед співів, гамору й жартів проходить час у вичікуванні від’їзду, що дедалі продовжується. Уже добре стемніло. Із недалеких піль несеться цвірінькання польових коників. На землю падає весняна роса, – трохи похолодніло. Небо вкрилось зоряним килимом. Десь біля одинадцятої вночі, наш ешелон рушив. Ритмічно стукотять колеса – спершу помалу, а далі набирають розгону в непевну даль. В моєму вагоні тишина. Чи все спить?.. Не знаю, але дехто вже таки добре “дрова ріже”… Мені самому якось годі заснути: хотілося б з кимсь дещо поговорити, вилити душу, порадитися. Якось млісно стає на душі, непевність завтрішнього дня мучить мене та не дає заснути. Стараюсь не думати, просто хочу забуття, однак думки одна за одною шугають мені в голові, пригадується недавнє минуле, пригадуються дитячі та молодечі літа, а там – і дім і рідня. Пишу ці спогади далеко від мого рідного краю, в Італії в полоні. Тоді, їдучи ешелоном на східній фронт, я не здавав собі справи, що в майбутньому жде мене така доля. Та тоді я й не думав про те, що зі мною буде в такому далекому, бо аж на шість років віддаленому майбутньому. Не призадумувався я тоді навіть і над тим, чи правильно я зробив, надівши цей чужий однострій, чи місце моє у цих рядах. Цю проблему я розв’язував коротко й просто: я хотів стати вояком, навчитись воєнного ремесла, бо під час народного зриву Україна потребуватиме військових людей. Мені було тоді двадцять один рік і я старався якнайбільше засвоїти собі військових знань, щоб у вирішний момент хоч у малій мірі послужити, моїй батьківщині. Чи була це правильна розв’язка – не знаю; однак я й сам не старався над тим більше та глибше призадумуватись. Думками тоді я був більше біля моєї рідні, що то, Бог один знає, куди розбрилась. Батька втратив я молодо, бо було мені тоді заледве шість років. А мати? Де ж тепер вона? Скільки недіспаних ночей, скільки турбот було в неї, щоб нас “в люди вивести”. А було нас трьох братів. А тепер, – де ж вони всі? Вістки не маю жодної, бо дома ще не мав змоги бути.
Ось їду в цю непевну дорогу, та чи мати, чи брати мої знають, де я тепер, чи вернуся назад? Чи буду тим “Щасливим”? Як хотілося б хоч на хвилинку злетіти до дому! Там ждуть!
Під монотонний стукіт коліс, здається мені, що життя так само пливе по таких самих рейках, як оцей поїзд, і тому думки стають спокійніші, помалу очі заплющуються і я засипляю.
Не знаю, як довго я спав. Збудив мене аж добрий стусан мого друга Сваричевського. він і сказав мені, що вже ранок та що наш поїзд стоїть на станції. Протерши заспані очі, беру рушник та мило. Вискочивши з вагону, бачу що стоїмо на якійсь великій товаровій станції. Побіч на рейках стоять військові ешелони.
Стрічного залізничника питаю, де б можна було помитися. він мені пояснює, на запит, що воно за станція, він відповідає:
– Ост-бангоф Варшав.
Доволі далеко ми забрили за одну ніч, – чи не заскоро їдемо чортові в зуби, – подумав я. Та як воно каже пословиця: “якщо ти гриб, то лізь в борщ”.
Помившись в окремій для військових умивальні, я вернувся назад до вагону. В вагоні майже пустка, бо все пішло по каву та по гарячу страву, що її можна дістати в пункті Червоного Хреста. Беру їдунку та йду по цей дар Божий, щоб не проґавити та не бути голодному. По дорозі до бараку Червоного Хреста зустрічаю людей з нашого ешелону, що вже поснідали. В бараці доволі довгенька черга; та видача кави й макарону з м’ясом йде справно і я після декількох хвилин одержав свій пайок. Заспокоївши голод та помивши під краном їдунку, вертаюсь у свій вагон. Тут як хто вміє та як може, скорочує собі час, – вичікування на від’їзд. Я, мої два друзі українці й естонець Вільмус, що досить добре говорить по-російськи, сідаємо у вагоні та “лупимо дурачка”.
Після двогодинного постою наш транспорт рушає далі. Тепер сідаю у дверях вагону, та з цікавістю оглядаю місцевість, що її минаємо. Через Прагу, Мінськ Мазовецький, під вечір приїжджаємо на станцію Берестя Литовське. Тут зупинка на цілу ніч. Наш вагон цієї ночі дижурний, тому наш старший вагону десятник Кляйн розподілює на ніч стійкових. Моя черга припадає опівночі, разом з естонцем Вільмусом. Це “досить можливий” хлопець. На стійці цієї ночі він оповідає мені про себе та про свою рідню. Його історія подібна як у кожного з нас. Вивіз рідні “визволителями”, втеча з “раю” та тепер ненависть до всього російського й охота помстити за зруйноване гніздо. На щирій змові пробігають нам ці дві години дуже скоро і ми вертаємось до свого вагону досипляти ранку.
Розбуджує мене знову гамір та брязкіт їдунок у вагоні. Протираю очі; голова болить, від твердої лавки чую всі кістки в хребті. На моєму годиннику вже біля полудня. По гаморі, що надворі, пізнаю, що стоїмо на якійсь великій станції. Беру прибори до миття, та ще з іншими “пізніми Іванами” йду помитись. По типових залізничних водокачках пізнаю, що ми вже на території “вєлікой нєоб’ятной родіни…” Мої здогади підтверджує зустрічний напис на будинку станції; це Мєнськ. Тут знову видача харчів та дальша подорож. Проїхавши вечір і цілу ніч, ранком 18 травня 1942 р. приїхали ми на станцію Полоцьк. Тут наш транспорт розділили, себто вантажні вагони залишилися на місці, а наш транспорт поповнення спрямовано далі на схід, до станції Невель. Тепер наш поїзд їде доволі скоро. Обабіч залізничного шляху мигають розлогі поля, на яких де-не-де працюють люди. Як проїжджати лісні терени, можна помітити обабіч залізничного шляху вирубані лісні прогалини, завширшки – в яких двісті метрів. Це вже зарядили німці, щоб охоронити віиськові транспорти від партизан, що їх у лісистій місцевості було таки багато.
Десь біля полудня наш поїзд в’їхав, на станцію Невель. Самі станційні забудовання поруйновані дотла; на їх місце поставлено дерев’яні бараки. Невель – це досить велика вузлова станція. Біля нашого транспорту на других рейках в напрямі заходу стоїть під парою лазаретний поїзд. Якесь немиле враження, він робить на нас усіх. Мимоволі приходить думка: “Невже і я колись ним поїду…?”
На станції рух: вивантажують прибулі транспорти, відходять порожні, або сповнені горем і терпінням, як ось цей лазаретний поїзд. Оподалік від станції стоять на становищах зенітні гармати, переважно калібру 8,8 см. Є й двосантиметрові “чвірняки” себто чотиродульні гарматки. Видно, що тут часами “гаряче”. Та й не диво, бо ж лінія фронту недалеко – всього 10 до 100 км. Скоро вивантажується і наш транснорт і ми сідаємо на приготовані вантажні автомашини. На одне авто сідає двадцять чоловік. Вже вечоріло, як наш транспорт, перевантажений на автомашини, вирушає в дальшу дорогу. Наша подорож заповідається на довше, бо частина, що до неї призначений наш транспорт, займає становища в околицях Торопця-Ржева.
Спершу цікаво розглядаюсь по околиці; але що далі проїжджаємо, втома робить своє і я сидячи засипляю… Будить мене різький гуркіт і я просипаюсь. Кріз темінь ночі бачу невиразні силуети вояків, що пораються біля гармат. Переїжджаємо біля становищ важкої артилерії, що саме “випалює” свій визначений денний приділ. На душі робиться моторошно, згадавши про те, що тут довкруги царює смерть. Хоч і втомлений, та вже не можу заснути. Довкруги темно, авта їдуть без світел, але я всетаки з цікавістю розглядаюсь довкруги. Ідемо лісовою доріжкою; по ній наші авта немилосердно трясуть. Це т. зв. “кнюппельвеґ”, себто дорога, вимощена деревом-кругляком.
Уже сіріло надворі, коли ми виїхали з лісу на пільну дорогу. Тепер уже їдемо скоріше, щоб іще ранком під прикриттям туману проїхати обстрілюваний терен. Увесь час їдемо під прикриттям залізничного насипу, що тягнеться ліворуч дороги.
Пізнім ранком приїжджаємо в лісисту місцевість, де й є штаб Першої піхотної бриґади. Тут вивантажуємося та ждемо дальших наказів. У міжчасі дістаємо з штабової кухні ранній харч. Після сніданку все розбрилося довкруги штабових землянок щоб відпочити. Відпочивати маємо дополудня, а після полудня – відмарш до призначених штабом полків.
Бриґада складалася з двох піхотних полків восьмого і десятого, а крім цього з різних допоміжних сотень, як от піонірська, протитанкова, протилетунська, батерії важких гармат, санітарної сотні та штабу.
Я та Сваричевський були приділені до восьмого полка, у другий курінь до сьомої сотні. Решта транспорту була розподілена по обох полках як і по різних допоміжних сотнях залежно від запотребування. Відмарш призначено на вечір тому що по нас мали прибути із сотень зв’язкові.
Цілий день ми майже проспали, щоб виспатись за минулі ночі та зробити “запас” на майбутнє. Чейже нас жде фронтова служба з усіма її трудами й невигодами. Що день пополудні збірка та пойменні виклики до призначених сотень. Стаємо гуртками, кожний за своїм призначенням. До нас новоприбулих підходять старі фронтові “виґи” та розпитують про новості з “гаймату”. Я та Сваричевський стоїмо у своєму гурті й розмовляємо. Маємо трохи “трему”… Ніщо дивне, це ж бо фронт, і не знати, яка доля призначена кожному з нас. Може, чоловік буде тим першим, якого привезуть сюди, до головного перев’язочного пункту біля штабу?.. Куримо цигарки, щоб хоч трішки заспокоїти свою нервозність, – це роблять майже всі. Розмова якось не клеїться, кожен з нас зайнятий своїми думками.
Дістаємо наказ вдягнути маскувальний одяг, т. зв. “тарн’яки”, та на шоломи надіти маскувальні покривала. За хвилину ми вже подібні до тих старих фронтових “виґ”, хоч далі ще різко відрізняємось від них новим одягом та вирядом.
Вже вечоріло, як ми, склавши наплечники та т. зв. “вешебойтлі” (торби на білизну) на звичайні сільські вози, вирушаємо за своїми провідниками на становища чи то пак до штабів сотень.
Дорога веде почерез лісисту місцевість. По дорозі часто зустрічаємо замасковані табори різних військових частин. З оповідань наших провідників орієнтуюся, що тут фронтова лінія більш-менш устабілізована і війна ведеться позиційна. Мої здогади підтверджує обставина, що цілий день було майже спокійно, як не брати до уваги поодиноких стрілів артилерії: це батерії гармат встрілюються в ворожі становища. Натомість коли вечоріє, фронт оживає. З обох сторін виходять в передпілля стежі, щоб прослідити терен, тому по ночах часто зривається нервозна стрілянина.
Вже цілком стемніло, як ми, трохи втомлені, прибули до т. зв. “тросу”, себто обозу другого куреня восьмого полка. Обоз цей на скраю лісу. Кухні та автомашини сотень куреня стоять до половини вкопані в землю. Це охорона від відламків на випадок атаки з повітря.
Тут знову розділюють наші гуртки по сотням. Викликують мене і Сваричевського, і ми, забравши з воза свій баґаж, манджаємо в напрямі голосу викликувача. Це бунчужний сьомої сотні, популярно званий “шпісом”. Перевіривши наші військові книжки, він вказав нам селянський віз і на нього ми ще з іншими прибулими склали свій баґаж. Ждемо ще деякий час, на кухарів, що забирають для сотні харчі. Коли вже все було готове, під проводом “шпіса” рушаємо в дорогу.
Ніч темна. Ідемо удвійку, себто я і Сваричевський. Час до часу тихо шепочемо свої помічення. Для нас все воно ще новість. Виходимо на пільну доріжку. На чорному оксамиті неба блимають зорі. Ніч погідна. Час-до-часу по небі пролетить рій світляних куль. Це стріляє двосантиметровий “фляк”-зенітка. У рівних підступах часу цю темінь ночі розриває ракетне світло. Це передові стійки сторожать. Якби не те, що всі ці світляні відблиски пригадують сувору дійсність – вже здавалося б, що я на якомусь видовищі.
Пройшовши яких п’ять кілометрів, зупиняємось знову в лісі, де розташований обоз сьомої сотні. Тут знову нас викликають поодиноко до “шрайбштуби”, себто до сотенної канцелярії, де пі!сля списання формальностей одержуємо “жалування” з фронтовим додатком, – разом яких двадцять марок на десять день. До сьомої сотні прибуло нас 36 чоловік. Від нашого “шпіса” довідуємось, що цю ніч іще переночуємо тут в обозі та аж на другий день ввечорі відійдемо до своїх відділів на передову лінію. Покищо їде три вози з харчами для солдатів. Отримуємо гарячу страву і, повечерявши, кладемось спати під вкопані в землю автомашини. Ніч пройшла спокійно.
На другий день вранці – чищення зброї та готування до вечірнього маршу на передову. Наплечники й торби на білизну маємо залишити тут при обозі, забравши хіба по парі білизни у т. зв. “штурмґепек” (штурмовий наплечник німецького вояка). Тут доповнюємо свій запас амуніщї та отримуємо ще по дві яйцеваті ґранати. У “масковках” подобаємо на тигрів зеленкуватого відтінку. Після обіду коротка “лекція”, як маємо вести себе під час маршу на передову, словом, щоб по-дурному не “тратити голови”; все те своїм когутячим голосом втовкмачував нам “шпіс”, якому, доречі, і на прізвище було – Шпісс. По цій лекції ще відпочинок.
Я спаковую свої найпотрібніші речі у “штурмґепек” та в “бротбойтель”. Одна пара білизни, пара скарпеток, рушник, мило, прибори до голення й до чищення зубів і – це все, що можна було забрати з собою. Доповнення до цього був коц та плащ. Спакувавши все те та надягнувши на себе виряд, лягаю на землю, очікуючи відмаршу. Десь біля дев’ятої ввечорі – відмарш. Ідемо гусаком. Попереду вози, навантажені харчами для сотні. та власною амуніцією. Виїхавши з лісу, підходимо під гору. Ніч, як і попередня, – місячна. Дорога повна ям, що ближче до фронту, то більше ям на дорозі та побіч неї. Видно, що “Іван” її добре “обкладає”. Ось розбитий віз, біля нього пара коней: гнилий сопух трупів наповнює повітря. Це передучора “ляпнуло”: один убитий та двох поранених – це балянс одного вечора доставців харчів і амуніції на фронт. З горба дорога в’ється серпентиною вниз. Тут уже можна розрізнити, де передова. Часто передпілля освітлює своя або ворожа ракета. Покищо передова мовчить… Десь далеко на південному сході гуде. Кажуть, що це біля Ржева, з’їхавши в долину яких кількасот метрів, зупиняємось біля якогось обриву. Через темряву, що розлилася по цьому ярі, не можна нічого розібрати. Та по якійсь хвилині око, призвичаївшись до теміні, розпізнає людські постаті, що метушаться біля возів. Це чергові, що прийшли по харчі, пошту й амуніцію. Ми із Сваричевським сідаємо на землю та закурюємо, ховаючи папіроски в шоломі. По деякому часі нас викликає про око сотенний, поручник Ґертнер, що приділює нас до чот. Я приділений до другої чоти, а мій друг Сваричевський до першої. Зо мною до другої чоти приділені ще декілька “бачка-дойче” та естонець Вільмус. Розлучений із Сваричевським, почуваюсь якось самітний у цьому оточенні.
Розділені по чотам вирушаємо в дорогу під проводом висланих із чот вістових. Щасливо переходимо небезпечну смугу та опинюємось біля землянки чотового, булавного Штремаєра, що знову нас розділює: мене приділює до другого роя разом із естонцем Вільмусом. Ройовий у другому рою старший вістун Стефан Мазур, родом із Тарновіц. Це німець із Польщі, що добре володіє польською мовою. Я зрадів, бо не так то аж добре говорю по-німецьки, тому мені було краще з ним дорозуміватися по-польськи. Він, познайомившися з нами обома, веде нас до своєї землянки, де приміщений його рій. Це доволі далеко. Мусимо вести себе тихо й обережно, бо ворожі становища в цьому місці дуже близько. Веде нас стежкою, що сполучує кожен “штюцпункт” – опірний пункт, а якого оборонне один рій. Як я опісля довідався, то віддаль від одного “штюцпункту” до другого не переходила двісті метрів.
Після декількахвилинного маршу ми опинилися уже “дома”. Це землянка, викопана в горбі, з двома переділами та двома виходами. Входимо в середину. 3емлянка доволі простора. По середині стіл, а попід стінами лавки, що на день замінюються на ліжка. Напроти дверей вхід до другої частини землянки, що розміром менша; тут є причі спати для шістьох людей та ще склад запасної амуніції.
В землянці застаю ще чотирьох вояків: двох “бачка-дойче”, прізвищ не пригадую собі, третій це вістун Рудольф Кілеман, родом із Бойтену (горішній Шлеськ), четвертий – ст. стрілець Шумахер із Дрездену. Ще є двох, на стійці; з ними знайомлюсь аж на другий день. Це стр. Гавзель з Румунії та стр. Масон з Баварії. Це б і був склад цілого роя. разом із нами двома новоприбулими наш рій начислює вісім стрільців та одного ройового.
Мій теперішній ройовий, ст. вістун Мазур, вказує нам обом місця. Спати: на цю ніч ми вільні від стійкової служби. Та моя цікавість не дає мені спокою, тому сідаю при столі, щоб поговорити дещо із новими товаришами долі. Естонець Вільмус пішов до нашої “спальні” і по якійсь хвилині звідти донісся його грімкий хропіт. Також решта полягала спати на своїх призначених місцях. При столі залишився ройовий Мазур, я та вістун Кілеман.
Спершу розмова ведеться лиш запитами та відповідями, однак по деякому часі розв’язалися язики. Сталось це тоді, коли ми перейшли з німецької мови на польську, якою вони та я добре володіли. З їх оповідань довідуюсь, що оба перед 1939 роком жили у Польщі, а ст. віст. Мазур служив у польському війську в кавалерії. Щодо Кілемана, то з його оповідання виходило, що це був просто “вітрогон” та авантюрист, хоч із доброю товариською вдачею; на це я мав змогу переконатись пізніш. Я про себе говорив дуже мало, бо ж недавній досвід навчив мене промовчувати те, що для когось, може, й було б бажано від мене почути. Сказав лиш те, що я українець та що вступив до війська добровільно, – це слово я сказав з притиском та з іронією в голосі. Чи вони зрозуміли мене, не знаю. Однак не сподівався я такої відповіді, яку дав мені на це ройовий Мазур:
– Побєми большевіка, а потем пуйдзєми в партизани…
До чого він це сказав і в яку він, як це кажуть, хотів ударити “струну”, цього ніяк я не міг зрозуміти. Та я в дальшу дискусію на цю тему не входив. Краще було промовчати, що я й зробив. З клопітливої мовчанки вирятував нас вістун Кілеман, що став оповідати про свої любовні пригоди; він був ще молодий, приблизно в моїх роках. В цих оповіданнях було, звичайно, половина брехні, однак він вмів “буяти”. На дружній товариській розмові минув нам скоро час і ми не стямились, як надворі почало сіріти та до землянки всунувся перший стійковий, що мав розбудити стійкового на денну зміну. Мені не так вже була охота спати, тому я добровільно зголосився на стійкового.
Ройовий Мазур, що казав себе кликати по імені себто Стефан, піде зі мною, щоб мене поінформувати.
Одягаю шолом на голову та, надівши на себе пояс із набоїв, з рушницею виходжу надвір. Надворі не так ще
ясно: сіріє, де-не-де на небі мерехтять зорі. Але скоро вони збліднуть із недалеким ранком. Ідемо сполучувальним ровом, що йде від землянки до бойових становищ. Їх є тут – три т. зв. “шюценштанди” та три т. зв. вогневі становища на легкі кулемети. Лище в одному стоїть на становищі кулемет, два інші призначені на випадок більшого наступу, або ж на випадок розбиття першого якимсь поцілом гарматного стрільна. Це отже запасні становища. Три стрілецькі шанці служать для поодиноких стрільців, теж на випадок ворожого наступу. Усі становища викопані так, що вогонь із кожного з них перехрещується. Це все пояснює мені ройовий. Зміняю стійкового при кулеметі, і він іде до землянки; при мені залишається ройовий, що й дає мені дальшу “лекцію” із топографії. Праворуч від нас третій рій нашої чоти; він межує із першою чотою; перша чота межує з карним полком “люфтваффе”, себто летунським карним полком. Ліворуч перша землянка, це нашого чотового; вона вже межує із третьою чотою нашої сотні; знову ж наша сотня межує із шостою. Отже – ми на кінці лівого крила відтинку, що його займає наша бриґада. Просто за нами, за горбом у віддалі яких триста-чотириста метрів сотенний бойовий штаб. Біля нього мають свої становища ґранатомети нашої восьмої сотні; важкі ж кулемети розділені по сотням. У нашій чоті їх нема; зате вони приділені до першої і до третьої чот, що висунені своїми становищами більш до переду. Це й було б усе про розташування нашої сотні.
Що до терену, то він тут болотнистий і кожну височінь використано на побудову цих “штюцпунктів”.
На відтинку нашої чоти ворог доволі далеко, бо яких сімсот-вісімсот метрів. Натомість найближче біля третьої чоти – двісті до триста метрів.
Вже добре розвиднілось, як мій ройовий, побажавши мені щастя, пішов до землянки. Я з цікавістю беру далековида та розглядаю околицю. Далеко впереді наших становищ видніє ліс. Перед лісом розрита земля – це ворожі становища. Перед ними – загороди з колючого дроту. Те саме й перед нашими. Стоять т. зв. “шпанішерайтер”, себто “еспанські кізли”. Це щось подібне до нашого кізла, що на ньому ріжуть дрова, тільки він довший та ще обмотаний колючим дротом. Ці кізли практичні вже тим, що їх можна легко переносити та можна скоро будувати.
Крізь далековид можна спостерігати зле замасковані дерев’яні скриночки. Це т. зв. “гольцміни” та “с”-міни, себто “стрілецькі міни”. Позаду наших становищ веде битий шлях, що ні вдень ні вночі не до ужитку, бо находиться під ворожим кулеметним обстрілом. Через нього мусять що ночі перескакувати чергові по харч та амуніцію. За дорогою підноситься горбовина, а за нею в яру наш сотенний бойовий штаб.
Розглянувши докладно все те, сідаю на амуніційну скриньку та закурюю цигарку. Становище, де маю стійку, це звичайний шанець для легкого кулемета. Викопане півколо обрізаними кінцями звернене в сторону ворожих становищ. Як і кожне таке становище, воно відкрите. В рогах півколом стоять скриньки запасової амуніції, декілька ручних ґранат та бляшана рурка носити запасові цівки кулемета. Сам кулемет типу МҐ-34.
Ось це й був би мій перший день фронтової служби в бойовій лінії довгого східнього фронту. Це ж був перший в новій діисності, в новому оточенні, але – напевно я тоді не здавав собі справи з того, скільки ще доведеться мені зазнати на цьому фронті. Про те я тоді не думав, мене цікавили чи навіть захоплювали майбутні бої, нічні виправи та різні геройські подвиги, про які я стільки вже наслухався та ще більше начитався. Можливо, що в мені тоді пробудилася авантюрницька жилка.
І знову згадались оповідання моєї матері про мого батька, що то, пройшовши в австрійському мундирі всі пекла фронтів на сході й на півдні, під час Листопадового зриву став у ряди Української армії, з якою ділив її долю й недолю. Пригадую собі, з яким захопленням слухав тих оповідань, з якою гордістю сприймав я кожне похвальне слово про мого батька, і одинокою мрією в моїх молодечих роках було стати вояком, бути в боях. Моя улюблена література в шкільному віці, це були видання “Червоної калини”, що їх я захоплено перечитував. Там я находив те, про що мріяв: бої, воєнні пригоди, геройські подвиги та посвяту в обороні батьківщини.
Згадавши те й усвідомивши собі, що стою віч-на-віч з нашим відвічним ворогом, в мене зібралась якась жадоба пімсти, якесь невисловне завзяття; та я й забув, що, надівши оцей чужий чи навіть ворожий однострій, не служу своїй батьківщині. Але про це – я тоді й не думав. Я був тоді захоплений тим, що врешті зможу бити, бити і ще раз бити зненавидженого ворога.
З моїх думок вирвав мене несподіваний грюкіт, а за ним проразливе свистіння гарматного стрільна, що пролітало мені над головою. За хвилину чую вибух десь позаду сотенного бойового штабу – це “Іван” починає ранню музику.
Я зірвався із вигідного сидіння, усвідомивши собі, що я не дома, але в бойовій лінії на фронті.
Цілої пів години тривав цей вогонь. Стрільна рвалися далеко позаду наших становищ. Це ворог нащупував наші обози. При кожному свистінні пролітаючого стрільна я мимоволі присідав; дарма, що стрільно давно пролетіло наді мною, і часами розривалось далеко позаду. Що ж – не диво, кожен новик перший час мусить вклонятися цим “подарункам”. Це півгодинне присідання мене таки добре втомило – я мимоволі пригадав собі “жабки”, що ними кормили нас підстаршини-вишкільники під час нашого вишколу у таборі. Таки часом і те придавалось… Тепер чоловік уже мав у цьому вправу.
Після цієї ранішньої добровільної “ґімнастики”, коли вже трохи втихомирилось, беру далековид та з увагою спостерігаю передпілля. Нічого замітного. Здавалося б, що ніде ні живої душі – одначе воно не так. Як оком глянути, видко розриті горби, або просто землю і це виглядає як одне велике кротовище, де замість кротів живуть люди, що кожної хвилини готові кинутись на себе дикими хижими звірями.
Але час минав і години моєї стійки кінчились; вона й так мене томила, бо ж я цілу ніч не спав, тому радо зустрів стр. Гавзера, що прийшов мене змінити.
Взявши свою рушницю та побажавши щастя новому стїйковому, сходжу аполучувальним ровом до землянки. По дорозі ще заходжу до нашої “туалети”, що на кінці бічного т. зв. “сліпого” рова.
Увійшовши до землянки, застаю всіх, як сплять. Якась сонна атмосфера охопила всіх, тому й я піддаюсь їй із насолодою. Тверда “прича” та шолом під головою мені, може, краще смакували, ніж дома застелене чисте м’яке ліжко з “метровими” подушками, тому я “драпнув” такого храпака, що напевно побудив інших, та на моє щастя я цього вже не бачив. Так почалось моє фронтове життя.
* * *
Уже три тижні минає, як я повню службу у фронтовій лінії. Змін у нас немає жодних. Правду говорили, що цей відтинок фронту дуже спокійний. День-в-день та сама служба без змін. Вдень поодинокі стїйки, вночі подвійні. Часами були алярми, але все кінчалось на тому, що ми, відстоявши деякий час на становищах, вертались, кленучи здорово на всі лади та усіми мовами на тих, що там позаду, яким хочеться бавитися в “войну”. Що третій день був я черговим по харчі. Часом ми забирали також амуніцію, щоб поповнити припаси. Також ходив я і на нічні патрулі, на яких хіба намучився та втомлений вранці повертався назад щоб, як черговий на денну стійку, змінити другого. Одяг мій уже геть чисто втратив свій блиск нового і став подібний до тих, в яких ходили старі фронтовики. Також і в мене показались “вояцькі друзі” – воші. І не диво, чоловік не миється, бо хіба годі називати миттям те, що кожного ранку виливаю на себе пів їдунки води. Хоча довкруги було води досхочу, бо це місцевість багниста, однак за браком більшої посудини, не можна було її дістати. Води можна було набрати лише вночі; вдень про це не могло бути й мови. Свою білизну я вже попереношував на обі сторони, але й так мусів кожного ранку влаштовувати, як то німці говорили, “партізаненягд”, себто лови на вошей.
У цьому часі я отримав першого за такий довгий час листа здому. Написав брат, що припадково дістав мою адресу від рідні, якої син був чи мав бути разом зі мною на вишколі у Гайделяґрі. Лист був адресований ще на табір, тому й був в дорозі доволі довго.
В листі дорікав мені брат мою таку довгу мовчанку та повідомляв, що мати почувається добре, що він одружився та що незабаром буде батьком. Про старшого брата немає жодної вістки, пропав десь за большевицької окупації. На закінчення – поздоровлення від усіх; та ще просив, щоб я взяв відпустку, раз уже так близько рідного міста.
Я йому відписав зараз таки ж цього дня, коли одержав листа. Як міг виправдувався за мовчанку, не подаючи причини, щоб не пошкодити цим собі, ну, і тим більше їм. Обіцюю, що, скоро лише буде змога, постараюсь приїхати, тоді вже побалакаємо про все. Про те, що я на фронті, не писав, щоб не журити цим матері.
Від якогось часу в нащій сотні ходять чутки, що наш курінь має відійти на відпочинок. Радіємо цією вісткою, бо вже остогидло нам це вишукування вошей в одязі. Тепер червень, горяч, і я радо викупався б десь у ставі чи річці.
Ось так монотонно проходять нам дні цього фронтового життя. Однією розвагою чи радісним моментом є хвилина, коли вернеться черговий із харчами та приносить пошту. Якось із сумом відходжу на своє “лігво” чи на стійку, коли після роздачі пошти не маю жодного листа.
Однієї ночі, десь у половині червня 1942 року, як завжди по вечері та по скінченій службі, я ліг на причу заснути. Якось довго я не міг заснути, аж врешті зморений сном заснув.
Як довго я спав, не знаю. Пробудив мене сильний грюкіт та не дуже далекі розриви гарматних стрілен. Я моментально збудився і в декількох секундах був у повному виряді. В такому самому стані я побачив і решту своїх друзів. Ройовий уже вислав двох стрільців на нічні стійки.
В землянці тишина, на обличчях присутніх повага й вичікування чогось незвичайного. Ройовий дає накази, щоб приготовити два запасні кулемети та скриньки з амуніцією. До столу прикріплюємо “млинок” що набиває порожні “гурти” ленти патронами. При телефонному апараті сидить вістун Кілеман, очікуючи наказів із сотенного бойового штабу.
Тимчасом надворі пальба перемінюється в безперервний гул. Також чути десь близько кулеметну та рушничу пальбу. Це вже нас нервує, кожен нервово курить цигарку за цигаркою. Легке відпруження. У міжчасі Кілеман відбирає по телефоні наказ. З наказу довідуємось, що ворог почав сильний наступ на лівому крилі нашої бриґади, де фронт тримає наш десятий полк.
Без зайвої суматохи, забравши кулемети та запасну амуніцію, по черзі виходимо на наперед визначені місця. Я та вістун Кілеман, забравши кулемета та запасну амуніцію до нього, займаємо праве вогневе становище, де й уставляємо кулемета, заклавши й провіривши у ньому замок. Ждемо.
Десь далеко ліворуч від нас гримить. Ближче до нас чути рушничну та кулеметну стрілянину, але вона помалу втихає. Це стійкові з просоння почали стрілянину, почувши канонаду. Раз-по-раз блиск від випалів та вибухи дають знати, що бій продовжується. На нашому відтинку покищо спокійно, хоч воно лише так здається, бо в кожному опірному пункті заряджений алярм і люди своїми очима хочуть проникнути темінь ночі, щоб не дати себе заскочити.
В такому напруженні минає хвилина за хвилиною. Вже сам не знаю, скільки цигарок викурив; що людина в більшому напруженні та знервуванні, то їй цигарки видаються, більш спасенним лікарством.
Навіть балакучий вістун Кілеман якось мовчить та не обзивається ні словечком. Не хочу й я порушувати його думок, тому й мовчу. Голова мимохіть клониться на беріг окопу, а очі від втоми заплющуються. Однак моментально отрясаюсь, усвідомивши собі, де я, хоч очі від втоми печуть вогнем, а повіки тяжать немилосердно, наче б їх хто оливом налив.
Нашу мовчанку перериває прихід ройового, що провірює стійки. Він у товаристві нашого чотового та ще одного ст. стрільця, що був при ньому вістовим. Приносить нам новості, правда, не дуже то приємні: на відтинку десятого полка ворог переводить сильний наступ і там тепер дуже “гаряче”, в одному місці ворог навіть проламав нашу бойову лінію та зайняв наші становища. Третій курінь нашого полка мав великі втрати, тому, на його думку, прийдеться нам, себто нашому куреневі, робити протинаступ. Вже є докладне повідомлення, що завтра ввечорі інша частина змінює наш курінь із цих становищ. Оце гарна перспектива: замість відпочинку, дехто з нас найде напевно “вічний”.
Ще трохи поговоривши, чотовий відійшов до третього роя. Ми остались кожен із своїми думками про завтрішній день.
Уже почало сіріти, коли пальба на лівому крилі помалу стала вщухати та після деякого часу настала цілковита тишина. Така, наче б нічого й не трапилось.
З полегшею на душі зустріли ми перше сонячне проміння. Думка наполегливо працює лише над одним: коби оце скоріше зійти із становищ та лягти на “причу” спати, спати досхочу.
Якби вгадавши наші бажання, ройовий відкликує алярм, залишаючи одного стрільця на стійці, решта ж – вільна. Кожен прихапцем збирає свої “причандали” та майже бігом спішить до землянки. Лягаємо нашвидку, де хто може, і по хвилині у землянці уже цілий “тартак”.
Пізно після полудня збудив нас стійковий на наказ ройового і ми починаємо збиратися в дорогу.
Усю запасну амуніцію лишаєм, забираючи лише на кожний кулемет по чотири скриньки. Кожний приводить свій одяг і виряд до порядку. Зникають тижневі або й місячні зарости із наших облич. Кожен хоче наново набрати цього вояцького “дригу”, що його затратив під час довгого перебування на передовій, – щоб не попасти там у запіллі на якогось старшину чи підстаршину, якому може щось не сподобатись, а тоді, брате, на однісіньке слово “гінлєґен”! (долів) повзай перед ним на череві. Обережність ніколи не вадить. Дехто навіть витягнув коробку пасти та чистить чоботи, ніби на “апель” (провірку).
Привівши усе до порядку, забираємось до найважливішої речі – до їдження. Вчорашній цілоденний харч ще не торканий, бо після недіспаної ночі ніхто не турбувався сніданком, кожен радий був десь прилягти й заснути. Тепер кожен відчув голод, тому всі радо взялися за приготування харчу. Чай напів з горілкою, хліб, м’ясна консерва і це все. А це хто б перебирав у їді, коли у кожного апетит вовчий.
Поївши досита, маємо ще доволі часу – зміна напевно прийде десь опівночі, тому сідаємо за стіл та “ріжемо очко”. Пробую й я, але щось не йде. В цьому тут вістун Кілеман майстер: він за кожним разом лише збирає купу грошей до своєї пілотки. Видно, що це йому не першина.
Уже стемніло й ройовий висилає чергового з порожніми “каністрами” (банки на каву або на гарячі харчі), що вже й остається при сотенному бойовому штабі аж до нашого приходу.
Біля одинадцятої вночі приходить у товаристві нашого чотового підстаршина із частини, що має нас змінити. Ройовий Мазур передає все, що є у землянці, та виходить обзнайомити новоприбулого з тереном. По якомусь часі чути надворі притишені шепоти та гамір. Це прибула зміна. Ще деякі формальності і ми залишаємо землянку щоб зробити місце новоприбулим. Це частини “Вермахту”. Знайомою нам стежкою прямуємо в сторону землянки сотенного, звідкіля уже під проводом сотенного прямуємо в сторону обозу. Тут жде нас справжня несподіванка. Замість очікуваного нами спрагненого відпочинку ще цієї ж ночі маємо зайняти “вихідні становища” та вранці повести наступ на зайняті ворогом минулої ночі наші становища. Гарний відпочинок, але що ж вдіяти? Це війна, а вона не знає сантиментів.
В нашій сотні сотенний переводить невеличку реорганізацію чот, доповнюючи кожну з них наступальною зброєю. Наш рій у нашій чоті остається роєм важких кулеметів. Маємо три кулемети; до них дістаємо станки т. зв. “ляфети”. Нас у рою разом з ройовим десятьох, тому на кожен кулемет припадає по трьох хоч по правилу воно замало, але це фронт, а наказ на ньому святий.
Перший кулемет має ройовий Мазур з двома стрільцями зпоміж “бачка-дойче”, другий – вістун Кілеман, а при ньому я та стр. Вільмус, третій кулемет має ст. стр. Шумахер із стрільцями Гавзелем та Масоном. Така сама реорганізація переводиться й у двох інших чотах.
Десь біля другої вночі виїжджаємо автомашинами в дорогу. В наступі братимуть участь три сотні із нашого другого куреня, а саме п’ята, шоста та сьома. Наша восьма сотня ще це змінена, тому й не бере участи в наступі. Як запас маємо дві неповні сотні з першого куреня нашого полка. Вогневу підтримку маємо дістати з усіх батерій нашої бриґади як теж батерій “Вермахту”, що займають становища близько загроженого відтинку. Також ґранатометні чоти із куренів десятого полка дадуть нам вогневу підтримку, обстрілюючи ворожі становища. Заповідається на добру “музику”. Про все те довідуюся від ройового, що був на “відправі” в сотенного.
Було ще доволі темно, як ми прибули на місце. Зберігаючи якнайбільшу тишину, займаємо вказані нам місця. На кожен важкий кулемет припадає по шість скриньок амуніції. Одна прикріплена до станка кулемета як тягарець, другу має ца плечах перший стрілець; так само, третю має другий стрілець; третій, т. зв. амуніційний стрілець має три: дві в руках, а третю на плечах. Окремо кожен з нас має ще рушницю, хоча це теж не “приписово”, одначе набутий досвід на фронті не йде намарне: краще рушниця, як оця “пукавка”, яку звуть пістолем.
Руді, я та Вільмус займаємо вказане ройовим становище. Горить праця, вкопуємось в землю, хоч знаємо, що це не надовго. За деякий час ми вже готові. Перед нами залягла наша сотня.
Надворі починає розвиднюватись. Ранній холод та нервуюче вичікування наступу не дають заснути. Не хочу думати ні про що, однак огортає мене якийсь гнітючий настрій. Перед очима стають і мати, і брати, і батько, що його я й не дуже пам’ятаю. Щоб позбутися в цій гнітючій хвилині таких болючих спогадів, звертаюся до Руді, щоб той оповів історію своєї зустрічі із нареченою Трудель, що нею він дуже пишався і про яку радо оповідав. Видно, що моє звернення потрапило на його мрійливі думки, бо він дуже радо почав історію, що її я вже чув декілька разів.
Під час нашої розмови, що її ми вели пошепки, надійшов сотенний та наказав, щоб ми були готові кожної хвилини. Умовний знак до наступу – червона ракета.
З його відходом, зосереджено займаємося готуванням до бою. Ще раз провірюю кулемет та закладену ленту, виймаючи з неї решту світляних набоїв, щоб при стрілянні не зрадити свого становища. Довкруги пригноблююча тишина, що її перериває раптовий хропіт сплячого Вільмуса. Мені якось дивно, як можна заснути в такому напруженні, та видко, що бідачисько відчув, що це вже його останній ранок… Він, склонивши голову на амуніційну скриньку, – спав. Може, снилося йому рідня, дім або та, що від неї майже що дня діставав листи. Може, не знаю.
Раптом – оглушливий грюкіт та свистіння над головою. Стрільна з пронизливим свистом і ревом пролітають над нами, щоб за секунду з іще більшим грюкотом рватися впереді.
Гримить-дрижить від вибухів земля. Це наша артилерія розпочала нищівний герць по ворожих становищах. Спершу били сальвами, та зчасом пальба переходить у барабанний вогонь. Б’ють уже й наші ґранатомети.
Голова мимоволі шукає сховища. На душі стає млісно. Хотілося б на той час бути глухим та сліпим.
Ще мить і вгору летить вистрілена червона ракета. Вимах рукою нашого ройового праворуч від нас і я схоплюю кулемета за ручку та, приклавши праве око до прицільника, – стріляю.
Як стадо бузьків на вигоні, торохкоче мій кулемет. Лента за лентою, черга за чергою, нестримно б’є кулемет. Крізь прицільний прилад бачу ворожі становища – віддаль вісімсот метрів, рука міцно охоплює прилад, що при важкому кулеметі служить за спусковий язичок.
Впереді нас наша піхота бігом просувається вперед. Встають, біжать, падають, декотрі вже залишаються, – це вбиті або ранені.
Стрільна рвуться перед нами і за нами: це ворог стріляє загороджувальний вогонь.
Різький крик ройового Мазура “Зміна становища допереду!” – перериває нам “нищення” амуніції.
Руді і Вільмус підхоплюють кулмета та біжать вперед, а я забираю залишені дві скриньки. Біжимо. Стрільна рвуться густо та створюють спражні фонтани вогню, заліза й землі. То тут то там лежать конаючі вряки, що стогнучи просять допомоги. До них підбігають санітарі, що, наражуючи власне життя, підбирають їх із поля бою.
Раз, другий та, може, й десятий падаю та встаю із землі.
Ціль – становища, в яких уже ведеться рукопашний бій. Мої два друзі вже там. Мені важко: усе тяжить немилосердно, піт заливає очі, у легенях брак повітря, серце б’ється у грудях, як би хотіло з них вискочити. Ще лиш яких стоп’ятдесят метрів і спасенний рів.
Ось десь недалеко мене розірвалась ґраната. Подмух розриву її валить мене з ніг, і я падаю в якусь яму. Відламки свистять в повітрі та падають дощем на землю. Раз-по-раз з диким хрипотом рвуться ґранати. Мушу хоч хвилиночку відпочати, а то груди розірвуться від скорого віддиху. Піт спливає з чола по обличчі струмками. Лежу на лівому боці, кожної хвилини готов скочити допереду. Ще трішки, а потім побіжу… та голосний крик ройового “Муніція!” – прискорює моє рішення. Як опарений, зриваюсь на ноги. Чейже там ждуть, це ж… війна!
Не зробивши і двох кроків, падаю під сильним ударом в ліву щоку. Стало якось млісно, а з цим огорнуло мене й оторопіння. Мені байдуже, що там кличуть, що там ждуть…
В очах темніє, рука мимоволі доторкається лівої щоки. Дивлюсь на руку, вона майже вся обмазана кров’ю… і тоді, – не знаю як це назвати, – підриваюсь, як навіжений, та біжу наосліп. Страх, страх перед смертю, страх перед тим, щоб не залишитись тут, де кожної секунди може людину розірвати ґраната на шматки, додає мені сили і я біжу, біжу, щоб бути подалі звідсіль.
Сам інстинкт самозбереження керує людиною в такій хвилині. Я, біжучи допереду, бачив перед собою лише цей спасенний рів, де була наша піхота, і тому я біг в напрямі його під впливом цього страху перед смертю, бо ж позаду була одна вогнево-залізна заслона, а в ній чигала смерть і я чейже від неї тікав. Останками сил біжу в сторону рова… права рука судорожно держить ручку амуніційної скриньки: в очах темніє, тілом проходить дрож, і я падаю непритомний кільканадцять метрів від рова. Що сталось потім, не пам’ятаю.
Притомнію аж під впливом сильного запаху йодоформу та, може, ще білшого стогону ранених. Очі ліниво повертаються довкруги. Якось ніяка думка не лізе в мою розбиту голову. А голова – вона болить; здається, що розсиплеться у дрібні кусники; кров у висках б’є неймовірно скоро. В очах на зміну стають то чорні то жовті коліщата. Повіки безсило заплющуються. Як страшенно слабо я почуваюсь. Пробую ще раз розплющити очі, та воно мені приходиться так важко, що я облишаю це. Хочеться пити, чую, що в горлі сухо, що там вогнем палає, і я, напруживши всі сили, хочу крикнути, але з горла виходить якийсь нелюдський хрипіт.
Надо мною нахиляється якась постать. Бачити її я не бачу, бо очі в мене приплющені, але чую легкий дотик польової фляшки і за хвилину з жагою ковтаю цілющий лік – чай. Ковтнувши два чи три рази, чую різький біль в обох щоках. Немов би хто ламав мої щелепи, від цього болю мої очі розплющуються широко – перед собою бачу нашого сотенного санітара, вістуна Крамера. Хочу заговорити до нього, одначе моє намагання ворушити язиком викликує нестерпний біль і лише одне хрипіння виходить з моєї розбитої “маківки”. Чи зрозумів він мене, чи може, догадався: вправним рухом зробив мені укол довище ліктя правої руки і я після того заснув.
Як довго я спав, не можу сказати; я пробудився раптово, чуючи в шлунку нестерпний голод, а в горлі спрагу. Тепер уже можу краще розглянутись, де я. Звичайна землянка, що їх у бойовій лінії доволі. Лежу на чийомусь плащі, а поруч зі мною лежать ще декілька ранених. Декотрі постогнують, декотрі лежать нерухомо. Крізь розвалений вхід видно скрайчик неба. Надворі ще ясно. Здається, що довго я не спав. Та чи дасться заснути при такому грюкоті, що панує там. Там все ще далі ведеться бій. Далі земля здригається від розривів стрілен, далі ще цокотять дрібненькими голосами кулемети.
Помалу приводжу свої думки до ладу. Я ранений. Хоч ранений, але все ж іще живий! І ця думка підбадьорює мене. Я тішусь нею, бо могло бути зовсім інакше: я міг остатись там, звідкіля напевно повороту не було б. А тепер? Два-три тижні побуду в шпиталі, а, може… Може, і відпустку додому дадуть?
Приглушений стогін, в якому годі розпізнати слово “Васер”! (води!) викликає і в мене бажання напитись, тому я, не можучи сказати і слова, підводжусь на своїм леговищі, щоб після невдалої спроби впасти назад на давнє місце. Оклик, прохання води та мій шорох почув санітар Крамер, що сидів при розваленому вході землянки, та подавши спершу тому, що стогнав, підійшов і до мене. Видко, що знову зрозумів мене, бо подав мені до уст цю флящинку. І знову два, три ковтки та – нестерпний біль у щоках. З горла виривається пронизливе хрипіння та струмочком ллється кров. Знову вправний рух, в правій руці чую укол, та якесь байдуже безусилля огортає мене цілого. Мені тепер байдуже, де я. Чого це воно так? Мені добре, що ніхто не каже встати, що ніхто нічим не заворушує мого спокою. Тільки чому це тут моя мати? Чого вона сюди прийшла, чого все довкруги горить? Бр-р-р! Як холодно, як страшно зимно у цьому підвалі!… Чого хочуть від мене ці люди? Ой-ой-ой, та не бийте мене, воно так болить…. Це гарячка. На хвилину приходжу знову до свідомости, щоб ще раз попасти в маячіння. Про те, що діялось опісля, та про тих дві доби, коли я був непритомний, не пам’ятаю. Про все те мені пізніше розіказував Руді.
Третього дня після поранення вранці я пробудився. Була саме “візита”, перегляд ранених дижурним лікарем у шпиталі. Я покищо лежав у польовому шпиталі нашої бриґади, що приміщувався в доволі просторих землянках поруч головного штабу бриґади.
Саме коли я пробудився, біля мене зупинився лікар у товаристві старшої сестри Дори. Це була одинока жінка, в нашій бриґаді чи, може, й у цілому корпусі, що стояв на цьому відтинку, німкеня. Її прізвища я не пам’ятаю, здається, звалася Шнайдер чи якось подібно. Вона то, звертаючись до лікаря, сказала:
– Це він.
Лікар підійшов до мене, і взявши мою руку, почав мірити мій живчик. По хвилині чую його запит:
– Як почуваєтеся?
Це спонукує мене до відповіді і, о диво, – я напрочуд добре, хоча може дещо шепеляво відповідаю:
– Ґут, штабсарцт! (Добре, докторе!), – на що від нього дістаю відповідь:
– Маєте щастя, чоловіче!
З цими словами він пішов до наступного раненого.
Я мовчки спостерігаю все те. Значить, я таки вирвався смерті з рук. Тепер мушу довідатись від когось про все, як воно сталось, яким я чудом опинився тут. Те, що я був поранений в щоку, про те знаю, однак – як я попав сюди до шпиталю, це для мене загадка.
Рукою воджу по обличчі. На лівій щоці нащупую плястер. Значить ранений тут. Зате в роті чую якусь дивну порожнечу: язиком дотикаюсь ясен, там – брак зубів. Також терпкий біль чую у спідній частині правої щоки, коли там доторкуюсь язиком. Чи це був відламок ґранати, чи куля…?
Цю загадку розв’язала мені “обершвестер” Дора, що принесла призначені для мене ліки. З розмови з нею довідуюсь, що я був ранений рушничою кулею в ліву щоку та що вона й застрягла в правій. На доказ цього вона мені її подала. Видко, що це була якась “заблукана” куля, бо вже не мала пробивної сили. Десь здалека була вистрілена. Щастя і, ще яке!… при операції, що її зробили ще того ж вечора, коли мене привезли з лінїї, мусіли витягнути майже половину зубів. Зате дістану штучні зуби – протезу.
Їсти покищо не можу всього, дають лише спеціяльні рідкі кашки. Від сестри я довідався теж, що про перевезення мене до шпиталю в запіллі для мене може бути й мови, – чейже в моєму “зольдбусі” виразно вклеєна карточка, де написано “Покараний на три роки фронтовою службою”. Так, я й не думав, що це також торкається тих, що то, як і я, лежать безсилі у ліжку. Та що ж – треба і з цим погодитися.
Я хотів стати вояком, то хоч ним не був у своїй рідній армії, але став ним у чужій, де ще й покарано за те, що відмовлявся від служби у ній. Не буду писати про те, бо про це повинні написати ті, що творили “українську армію”. Так чи так я залишився тим “ферхлюхтер авслендером”, що навіть коштом своєї власної крови, пролитої до того ще й не за свою власну справу, не може викрутитись із цієї незаслуженої провини, до якої в жодному разі не почувається. Та тоді я не думав про те; гадаю, що тоді я й не потрафив би застановлятися над цим, бо вже так вліз у цю дійсність фронтового життя з його різноманітними несподіванками, що мені все було байдуже. Чого це так, чому, як воно буде, – всі ці питання я тоді відкидував, бо мені далі імпонувало вояцьке, повне пригод життя. Я вже – за цей короткий час зжився зі цими людьми, з ними зв’язала мене доля на фронті. Мене більше цікавило, що з моїми друзями з мого роя, ніж те, що діється дома чи в моїй батьківщині. Чи тут чи там однаково – війна, але ці тут на фронті, – ці кожної хвилини рискують життям, а ті – дома. Прийде час, тоді, як остануся в живих, – побачу їх. Можливо, що десь там у глибині душі відзивалось почуття любови до своїх рідних, одначе воно було так далеко… Зрештою, що я міг вдіяти…?
Подякувавши сестрі за її інформації та споживши сніданок і лікарства, я знову засипляю. Відсипляю недіспані ночі. Помалу волочаться дні. Кінець червня. Я вже встаю з ліжка та вигріваюсь на сонці біля землянки. Довкруги ліс. Рана на моєму обличчі вже загоєна. Остався лише червоний згій після неї. Тепер ще лише ходжу до зубного лікаря, що вставляє мені протезу.
Життя тут пливе спокійно. Час-до-часу над нашим лісом пролетять большевицькі штурмові літаки, що, пострілявши із бортової зброї по лісу, відлітають. Якби не грюкіт на недалекій бойовій лінії, то видавалося б, що я десь у глибокому запіллі.
* * *
Сьогодні був для мене радісний день: прийшов у відвідини Руді, що був з якоюсь справою у штабі. По дорозі й відвідав мене.
Після щирого привітання прошу, щоб він мені розказав про все з подробицями. Цікавить мене все. Він оповідає: коли я знеможений впав перед добіговим ровом, він та Вільмус внесли мене до розбитої землянки, де був санітар Крамер. Всі думали, що я вже “капут”. Наступ тоді вдався, але наш курінь потерпів дошкульні втрати. В одній лише нашій сотні було 28 вбитих та майже половина сотні важко й легко ранених. Із моїх знайомих вбиті з нашого роя стр. Вільмус та стр. Масон. Із сотні – чотовий нашої чоти Штремаєр, решта ж – незнані мені. Ранені з нашого роя – ст. стр. Шумахер, що від’їхав “нах гаймат” та ст. віст. Мазур, що, легко ранений в руку, залишився при сотні. В цей день ворог робив чотири рази спробу вибити нас із становищ, однак під сильним загороджувальним вогнем ці спроби заламались. Під вечір прибули запасні частини, що й змінили наш здесяткований курінь. Тоді теж і забрали усіх нас ранених. Це було б усе, що мене цікавило. Тепер наша сотня стоїть на інших становищах, куди кращих від попередніх, і я сподіюся, що незадовго звільнять мене із шпиталю.
Ще трохи поговоривши, вістун Руді відходить до сотні, обіцюючи мені, що при нагоді мене знову відвідає.
Дні знову поплили одноманітним руслом. Я вже почувався зовсім добре і лише жду на викінчення зубних протез. Тепер частіше пишу додому, звідки також часто отримую листи. Нічого нового. У вільних хвилинах, а їх тепер доволі, переглядаю різні часописи. Тоді Німеччина “перемагала на всіх фронтах”. В Африці німці під проводом Роммеля переможно йшли вперед. На заході був спокій; на побережжях Атлянтику будували укріплення – “Атлянтійський вал”. Тут на сході німцям теж щастило. На північному відтинку східнього фронту, себто на нашому, провадились позиційні бої, і фронт був тут устабілізований. Затяжні бої велися біля обложеного Ленінграду. На середущому відтинку німці стояли в околицях Тули та Вороніжа. Тут велися здебільша позиційні бої: місцевість як на північному так середньому відтинках була лісиста, було багато природних перешкод для танкових з’єднань – багна, мочари та недостача добрих шляхів.
Зате на південному відтинку велися рухомі бої, в яких танкові з’єднання брали участь у великому маштабі. Тут фронт посувався на схід в дуже скорому темпі, і бої тоді велися вже біля Сталінграду та Вороніжа. На Кавказ переможно йшли німецькі високогірські та румунські частини. Тоді ніхто не думав, що ця велетенська воєнна машина в недалекому майбутньому заламається.
Десь з початком серпня я вже був зовсім здоровий, дістав новісінькі зуби, з якими почувався спершу якось дивно. Мене звільнено із шпиталя і я відійшов до своєї частини.
Моя сотня була на відпочинку недалеко фронтової лінії. Прийшовши до сотні, де мене привітали старі друзі, зголошуюся в сотенного. Той, з увагою вислухавши всіх подробиць, обіцяє поговорити в моїй справі в командуванні куреня, може, якраз удасться випрохати якусь коротку відпустку додому.
Полагодивши всі формальності в сотенній канцелярії, вертаюся на квартиру до свого роя. Тут вся стара братія, є ще декілька нових; і в сотні запримічую нові обличчя. Це знову свіжий “нахшуб” (поповнення). Радісні вигуки з усіх сторін; вислухавши мого оповідання, кленуть усі ці “параграфи” тих, там позаді. Що ж, не наша сила їх змінити. Наш відпочинок проходить на чищенні зброї, латанні та пранні одягу і на лаштуванні нашого виряду. Вільних хвилин майже нема, бо ходимо й на польові вправи або на муштру з її невідкличним та доволі частим “Гінлєґен!” (долів), яке постійно має нам нагадувати, що ми, надівши вояцький однострій, перестали бути людьми й перемінилися в дрібненькі коліщатка у великій воєнній машині.
Перебувши ще декілька днів на відпочинку, наша сотня разом із іншими сотнями нашого куреня змінює фронтову частину в першій лінії. Це ті самі становища, що їх займала наша сотня тому декілька тижнів. Для мене вони ще новість, бо я в них ще не був.
Вночі змінюємо частину, що тепер відходить на відпочинок. Ніч проходить на службі, тому що при таких змінах часто трапляються ворожі наступи.
Вранці можу розглянутись на новім місці побуту. Землянка, де примістився наш рій, побудована з товстих бревен та вкопана досить глибоко. Чоти, рої, все те пов’язане сполучувальними ровами так, що і вдень можна пройти від одного до другого роя або чоти. Добігові рови глибокі та вимощені внизу дошками, також стрілецькі шанці, вогневі становища кулеметів тощо, – все те зроблене дуже дбайливо і видко, що тут працювали фахівці. Перед становищами уставлені загороди з колючого дроту, далі заміновані поля, що прокладені ще незовсім, тому в найближчих днях це буде одна з найважливіших наших робіт по ночах.
Прийшли знову недіспані ночі, денні стійки, вилазки розвідувальних відділів, або повні напруження нервів “форпости”, себто передової стійки далеко перед нашими становищами. Знову появилися наші приятелі-воші, а з ними і щоденна “протиакція” – “лови на партизан”. Настав початок вересня, прийшла осінь. З цим прийшли дощові холодні дні. В землянці холодно й вогко, в ровах повно води. Приходиться щодня бристи майже по кістки в болоті. Побудовані з дощок проходи в ровах подалися в рідку землю так, що часами декотрі відтинки рова годі пройти.
Відколи ми прибули з відпочинку, мені якось не щастить на новому місці. Оце недавно, ідучи ввечорі як черговий по харчі для роя, попав під обстріл ворожого кулемета. Вислід – банка з кавою, що її мав на плечах, прострілена, а мій співтовариш, що йшов за мною, лише зойкнув і по всім. І знову недовго після цієї пригоди я мав неприємний випадок, що якось, Богу дякувати, для мене закінчився щасливо.
Однієї ночі наш рій, як черговий, закладав у передпіллі міни. Перед відходом ройовий розділив на кожного з нас по дві т. Зв. “с”-міни (стрілецькі міни), щось ніби в роді бляшанки з консерви, що мають всередині ще одну бляшанку, а в ній – повно троту та відламків заліза; закопують її в землю так, що назверх видно лише три “вусики” від запальника; таку міну можна сполучити разом з іншими мінами і при зірванні сполучного дроту наступає вибух: зовнішня бляшанка остається в землі, а внутрішня вилітає на висоту яких 90 сантиметрів і за допомогою часового запальника на цій висоті рветься; розривається ж не вгору, а на боки, сиплючи довкруги себе відламками. В муніційній землянці було їх повно: це на цю ніч наш “ладунок”, що його маємо прокласти на передпіллі.
Беру дві скриньочки, та стаю в чергу. Якесь дивне передчуття стримує мене і я залишаюся самим заднім. Ніч темна. Надворі росить дрібний дощ. Переходимо поміж дротяними засіками т. зв. “фуксвеґами”, себто лисячими проходами, та виходимо на передпілля. Віддаль між поодинокими стрільцями – десять кроків. Під лівою пахвою тримаємо телефонний провід, щоб під час маршу не погубитися. Впереді хтось сіпнув дротом і ми зупиняємось. Переді мною приліг на землю Руді, а за ним і я. Хоч холодно й мокро, все ж це безпечніше ніж стояти; чейже недалеко ворог. Тишину перериває грімка детонація і на мить робиться ясно. Десь з ворожого боку почувся кулемет. Кулі, як оси, пролетіли над головою. Впереді чути глухі стогони, а за хвилю від переду шепотом з уст до уст подається наказ “Цурюкцієн!” абож, як “Іван” каже, – “давай назад”.
Почерзі вертаємося назад, майже під обстрілом ворожих кулеметів. Час-до-часу вгору вистрілить світильна ракета, тоді усе завмирає у своїх рухах, щоб ворогові не зрадити своєї присутности на передпіллі. Це ворог освічує терен.
Аж повернувшись назад до землянки, довідуюсь від ройового Стефана, що скоїлось; йдучи на переді, десятник піонірської сотні нашого полка та стр. Гавзель “напоролись” на власні міни і вилетіли в повітря; а наші просто позбирали рештки тіл побитих та, загорнувши все те в дві плащпалатки, завтра відставлять до тилу похоронити.
Якщо б я був напереді, можливо, що вже тепер стукав би до небесних воріт, абож був би як оцих двох ранених, що їх принесли покалічених з цієї нічної виправи.
На цю ніч ми вже залишили цю працю, бо наш рій і так втратив чотирьох: вбитий стр. Гавзель, двох нових “свіжих” стрільців-поранених та один із “бачкадойче” зламав собі ногу, впавши від подмуху розірваної міни в якусь яму.
Хоч я не такий то аж забобонний, однак останніми днями відчуваю якийсь неспокій: чогось так важко на душі. Декілька разів бачив у сні свого померлого батька, а це для мене – недобрий знак. Якесь нещастя віщують мені ці сни. Воно для когось може здаватись смішне, однак чоловік, живучи весь час у цім страху перед завтрішнім днем, мимохіть стає забобонним: вірить прочуттям, в снах шукає розгадань майбутнього. Кажуть, що лише наївні люди вірять у “забобони”, однак я мав нагоду переконатися, що й люди з вищою освітою радо слухали різних віщувань, скоро піддавались неприємним настроям після поганого сну або ж під впливом якогось незрозумілого внутрішнього неспокою. Тому й я підпав під вплив цих віщань, передчуттів та повірив, що мені щось станеться. Я тоді став обережнішим та чуйнішим. Може, мене це лихо мине?
Кінчалась друга декада вересня 1942 р. Дощі, і з цим у наших становищах непрохідні болота, – все те утруднювало і так нелегке наше життя. Говорено про свіже поповнення, про зміну, про від’їзд нашої бриґади в глибоке запілля. Однак це були лише пусті балачки та побожні бажання кожного з нас. А тимчасом життя плило своїм незмінним руслом.
Був ранок 18 вересня. Я мав тоді ранню зміну. Дощ, що падав сьогодні вночі, над ранком перемінився в “капусняк”. Я окутався в плащпалатку і стою в становищі, вп’яливши очі в замрячене передпілля.
Трохи голова болить, бо вчора ввечорі ми дістали приділ горілки і цигарок та трохи підпили собі. З того погляду нас добре пильнували, щоб нам не забракло “вогнистої води”. Було цього добра доволі.
Десь раптом з ворожої сторони почувсь далекий відпал з гармати, а за ним почали обзиватись другі. Стрільна із шумом пролітали високо над головою.
Спершу це, як звичайно, були поодинокі стріли, що на цих не звертано уваги, бо ж це встрілювання артилерії в означені цілі. Однак після деякого часу почали бити сальвами, а до цього обізвались ще й ґранатомети. Їхні стрільна рвуться десь близько наших дротяних засік, надсуваючись за кожним вибухом все ближче до наших становищ.
Цілу свою увагу зосереджую тепер на передпіллі, хоч тут ворог далеко та передпілля являє собою рівнинну місцевість і здалека можна помітити кожен рух, одначе обережність не вадить. Біля мене звисає шнурок від алярмового дзвінка, зробленого з гарматної “картуші”. Від командування сотні прибігає вістовий і кожному стійковому наказує зарядити алярм. Тягну декілька разів міцно за шнурок і після декількох хвилин чую швидке “чалапання” по болоті: біжать стрільці мого роя.
До мене прибігає ройовий Мазур та втомленим від недіспаної ночі голосом питає:
– Що тут таке?
Я йому зголошую про заряджений алярм на всьому відтинку нашої сотні. Клене, як швець, і до мене звертається, щоб я пішов до землянки по свого кулемета та разом з молодим вісімнацятилітнім німцем із Альзації, що його прозвали “французом” (він не знав німецької мови), зайняв т. зв. алярмове вогневе становище. На моє місце призначує іншого.
Я скоро, як на це лиш дозволяє болотнисте дно рова, біжу в сторону землянки. Добігши туди, застаю вже “француза”, як той приготовляє на столі “млинок” набивати “ґурти”. Взявши кулемета, разом із ним біжу на вказане місце.
Тут вправним рухом уставляємо кулемета; перевіривши його та заклавши ленту, ждемо…
Дрвкруги, як лиш оком сягнути, один великий водограй вогню заліза й землі. Пронизливий рев вибухів та випалів глушить вуха. У повітрі чути гострий запах спаленого пороху та розритої сирої землі. З привички ховаю голову за амуніційні скриньки, скоро зачую близький хрипіт спадаючого стрільна. З кожним новим вибухом впоблизу нашого становища мене охоплює нервозність. Десь впоблизу праворуч від мене почулися зойки. Такі несамовиті, що на серці моторошно стало. Хотілося б, щоб земля в мить розкрилась та прийняла мене в свої надра. Одна секунда здавалася довгою годиною. Невмолимо щораз ближче підсувалася навала заліза й вогню. Дрижала земля під зривами стрілен. Чорний та гострий своїм запахом дим стелився по ровах.
Хотілося б втекти з цього пекла, знайти десь спокійний приют та не бачити, не чути, не ждати на цю невмолиму смерть; що з кожною секундою наближається. Невже ж прийдеться знову пережити болі десь по шпиталях? Невже ж прийдеться мені з болем застогнати і в передсмертних судорогах попрощатися зі світом?
Мої роздумування перериває раптовий запит мого “француза”:
– Ти, чи це наша артилерія стріляє?
Я, щоб підбадьорити його, кажу, що так; однак виджу, що це його не дуже то потішає, бо він ще декілька разів ставляє мені цей же запит так, що я врешті знервований відповідаю:
– Замкнися до чорта!
Наслідок був добрий, бо мій “француз” замовк. Зате не замовкли гармати “Івана”: вони гримлять щораз скаженіше.
Ось почали стріляти большевицькі “рач-буми” – протипанцирні гармати легкого калібру, що їх вистріл та вибух стрільна зливалися в один характеристичний гук, ніби: “рр-а-ч-бу-м!” Большевики уживали їх особливо для нищення наших кулеметних гнізд.
У повітрі знялася ціла “какофонія” голосів: від “сопрану'” аж до “басів”.
Раптом прибігає вістовий і приносить наказ: на поданий знак відкрити вогонь. Вистрілена вгору червона ракета має бути цим знаком. Коротке “Яволь!” і вістовий зник за закрутом рова.
Ждемо оба, присівши по боках півкола, на якому стоїть кулемет. Я – з лівого боку, а мій “француз” – з правого. Голову та плечі я увіпхав у яму, звідки вибрав усі скриньки амуніції і виставив нагору, біля кулемета. Одні лише ноги вистають зпід викопаного “віка”.
Якось таким глупим видається це вичікування чогось невидного, чогось, від чого на саму згадку холоне у грудях серце.
З якоюсь дивною байдужістю закурюю цигарку. Та ще я не вспів прикурити, як сильний вибух стрільна повалив мене на землю з амуніційної скриньки, що на ній я сидів. В декілька секунд почувся другий ще ближче, а з тим третій і четвертий… Це тривало секунди, а мені вони здавалися вічністю… В одну мить рів наповнився їдким димом. На мене посипалася земля. Амуніційна скринька, падаючи згори, вдарила мене в правий лікоть: чую, що моя рука цілком задубіла. Те саме чую і в лівій нозі. Крізь дим не можу нічого розібрати. Довкруги сіро і мрячно. У вухах дзвенить-бренить на всі тони… Хочу когось закликати, але чи крізь цей грюкіт хтось почує? Може. Тому кличу:
– Гей! Галлі! Франц! (так звали француза). Але на мій декілька разів повторений заклик не обзивається ніхто.
Помалу пробую встати. Це вдається мені скоро, бо я й не думав, що я поранений. Та, вставши на ноги, чую, що в лівій нозі вище кістки щось коле. Невже ж яранений?… Ось, маєш, баба, свіжий інтерес, – думаю собі. Сідаю назад на землю та ножиком розрізую халяву чобота. Моя нога в крові. Виймаю свої два бандажні звої та, знявши скарпетку, обмотую ними ранену ногу. Два відламки стрільна сидять десь глибоко в лівій нозі повище кістки. Кість, хвалити Бога, ціла. Зробивши перев’язку та надівши на ногу розрізаний чобіт, підіймаю очі вгору. Перед моїми очами – несамовитий образ… Там, де був кулемет, залишилась одна яма: скриньки з амуніцією поперевертані та посічені відламками й виглядають як решето. “Що ж сталося із “французом”, – мигнула мені думка. Я помалу підводжусь… Те, що я побачив, у моїй пам’яті залишиться до смерти. Одні лише чоботи та погнутий шолом свідчили про те, що тут ще перед хвилиною була людина: решта ж – була змішана з землею, внутренності, кров, шматки одягу та виряду, змішані з землею, – все воно становило справді жахливу картину.
Безсилий та цілком збайдужілий, я впав на дно рова, що здавався мені тепер гробом. Чим і пощо перейматись? Чи не краще так без думок сидіти? Однаково, одна-дві хвилини і смертоносне стрільно перемінить мене в таку саму купу непотрібного нікому м’яса, як от цього… Ще сьогодні, коли пишу ці слова та згадую цей момент, мною проходить зимна дрож від цієї страшної картини.
Знаю одне, що тоді я не був спосібний до жодної реакції на ніщо, навіть якби в рів вкотилась зграя ворогів. Усе мені було байдуже.
З мого оторопіння вирвав мене голос чотового, старшого десятника, що його прізвища не пригадую:
– Що тут сталося?
Та побачивши цю несамовиту картину, він зовсім “зм’як”. Одному із стрільців, що були з ним, казав мене відвести до землянки.
Помалу, кульгаючи на одній нозі, я доволікся до землянки, де вже застав декількох ранених, між ними й вістуна Руді, що був ранений відламком в лице; рана легка, але болюча. Те ж саме зі мною.
Тимчасом надворі клекотить, як у великому казані. Стеля землянки дрижить від зривів ґранат. Цокотять кулемети, сіючи довкруги смерть. На наших обличчях – напруженість, у декого цілковите збайдужніння. Руді питає мене:
– Цо, досталесь “фольтрефер” (поціл)?
На це я лише спромігся сказати коротко:
– Так…
Бачучи мій пригноблений стан, він більш уже не питав мене ні про що.
До землянки час-до-часу прибігає санітар, щоб поглянути: чи йому чогось не потрібно.
Десь біля полудня навальний вогонь артилерії почав стихати, щоб за яку годину настала тишина. Ще десь там обізвався кулемет, та після короткої черги і він замовк. Настала гостра, зловіща тишина.
Як після весняної бурі, так і тепер перестав падати дощ, і крізь отвір землянки розблисло проміння західного сонця… Кінчався кривавий день, один із тих незчисленних епізодів кривавої світової різні. Десь там кожний по-своєму вишле звіт до штабів, а звідти вийде коротка замітка в часописі “Дня того й того, року Божого 1942, в місцевості “ікс” сильні з’єднання ворога провели великий наступ на наші становища, що його відбито у важкому бою. Втрати ворога великі…”
Мала, нецікава замітка, а скільки в ній жаху, болю та терпіння людських істот? Чи можуть, чи схотять описати це страхіття війни та подати до людської свідомости?… Ні! Бо ж на це цензура, це ж не лежить в інтересі тих, що висилають оцих же людей на ці терпіння. Та… може, ці люди, члени великих народів-націй, що стоять віч-на-віч у борні, знають і свідомі своїх терпінь? Для чого ж я, чому ті сотні, а може й тисячі подібних мені переносять оці терпіння, гинуть, не знаючи, в ім’я якої ідеї? А, може, я помиляюсь, коли кажу “Не знаючи, в ім’я якої ідеї?” Чи ми, чи я, не взяли в руки зброї, хоча й з ворожих рук, всетаки наша ціль була, є й буде – тільки воля нашої батьківщини. Одне лише наше лихо, що ми як члени бездержавного народу приневолені часами не з нашої вини – обставинами, битися за чужу справу і в чужому лише інтересі та гинути як “тирольці сходу”. Здається мені, що нам – цим “безбатьченкам” було б легше зносити усі ці невигоди, ці терпіння й болі, може, навіть і легше було б вмерти, коли б знали, що наш труд, що пролита нами кров, що жертви з-поміж нас, не підуть на марне, що врешті ми – вернемося у нашу вільну хату.
Та – я й подібні мені, були тепер лише гарматним м’ясом, що його потрібно було лише на час війни цим “великим потугам”. А пізніше? Так, як було колись – то “дурак-хахол”, то знову “пшеклєнти хлоп-хам”, або як це тепер “ферфлюхтер”, “унтерменш”.
І тому то мені приходилось з подвійним болем сприймати ці рани, нанесені ворогом. Раз, що вони боліли мене, як кожну живу людину, а до того мене боліла ще свідомість, що воно цілком непотрібне, бо це не в інтересі мого народу.
Бо – чи не висміє мене, чи не скаже мені дехто з наших, зустрівши мене колись калікою: “Хто ж тобі тому винен? За – чию ж справу став ти калікою?” – Справді, я тоді не мав би відповіді.
І жаль і ніяково стало мені, коли згадав про це. Якось мимоволі дві гарячі сльози поплили по обличчі. Я рвучко витер очі, бо воно якось не лицює: вояк і плаче, але воно, вже так вийшло, може, з досади, а, може, з жалю. Можливо, що краще бути “грубошкірою” людидою, нечутливою на чуже горе, а яка тимбільш не переймається своїм. Мені це якось не вдається: хотілосяб уже “погрубошкіріти”, стати байдужим на все те, що оточує мене, на все, що стосується мене.
Моє роздумування перервали раптові розриви стрілен, що почали рватись на наших становищах.
Все, що було здорове в землянці, поспішно забравши всі потрібні речі та зброю, вибігло на свої становища. Залишилися хіба ми, поранені, ждучи вечора, щоб дістатись до перев’язочного пункту. Рани, перев’язані тимчасово, сильно кривавили. Ранені гарячкували.
Моя нога, що досі була “як з дерева”, почала мене ламати. Мені здавалося, що хтось хоче її перерізати тупою пилкою.
До мене присівся Руді; з лиця йому видно, що терпить прикрий біль. Ранений відламком в лице під правим оком. Око ціле підпухло. Те саме і з моєю ногою: спухла, як колода.
Куримо та перекидуємось словами. Час-до-часу прилягаєм до стіни, коли десь близько розривається стрільно. Тимчасом надворі повторюється ранішня “музика”, може, з іще більшою люттю.
Раз-по-раз із дзенькотом летять, вдаривши об твердий ґрунт, рікошети.
Мене ця стрілянина, що вседалі прибирає на силі, починає тривожити. Настирливо насувається думка:
– А що зроблять із нами, раненими, коли так ненадійно почнеться відворот? Ті, що можуть ще йти, то ще пів біди, але що буде зі мною?
Зі своїх думок звірююсь Рудієві, однак він сміється з мене, каже, що це неможливе.
Його слова мене дещо успокоїли, хоча не так уже на довго. Перед очі лізуть привиди; здається мені, що я попаду в полон до большевиків. Привиджуються тортури, допити та знущання, вкінці смерть десь у якомусь підвалі; так як вони зробили з мільйонами під час свого панування на нашій землі. Холодна дрож проходить попід шкіру, коли згадаю цю картину з 1941 р. із львівських “Бриґідок”. Та чи це було тільки у Львові? Золочів, Рівне, Дубно, Вінниця, інші десятки міст на Україні, де ці московські сатрапи вимордовували невинне населення – це грізна пересторога тим, що ще вірять у “добрих росіян”.
Бр-р-р! здригаюсь від цих думок і, щоб позбутись їх, прошу Руді, чи він не має де часом “вогнистої води”.
Випивши добрий ковток горілки із поданої Рудиком плящини, якось на душі повеселішало. Кажуть, правда, що ковток горілки це день життя менше, але тоді я був би згідний і на два-три дні, лише б подалі бути від цього грюкоту розриваних стрілен та від цього ляку – не попасти “Іванові” в руки.
Починаю балачку із Рудиком. До нас долучується ще двох німців, що саме перед хвилиною прийшли ранені зі становищ: один в рам’я рушничною кулею, другий у плечі відламком. Рани не дуже грізні, але, як це вони кажуть: “виздоровна відпустка” запевнена. Я й не думаю, що цим разом поїду. Два-три тижні в головному перев’язочному пункті і назад на передову.
Тимчасом в землянці зовсім потемніло і ми, закривши одіялом вхід, засвітили свічку. По стінах землянки замигали якісь фантастичні тіні, що від них на душі стало моторошно. Хотілося б уже залишити цю “могилу”, куди кожної хвилини може несподівано постукати смерть. Чейже надворі пекло! Гуркотить-реве, як у якому великому казані.
Час довжиться неймовірно. Здавалось, що вже минуло декілька день цього непослабного болю в нозі та такого нетерпеливого очікування на від’їзд до перев’язочного пункту.
Десь біля півночі, коли кожен з нас почав дрімати після недіспаної минулої ночі та після цілоденного напруження, вбіг санітар та чим скоріш наказав нам збиратись. Все це були легко ранені, що могли в своїх силах піднятись та пройти тих декілька сот метрів сполучувальним ровом до яру, де нас ожидали підводи.
Я пробую встати; з допомогою Руді це мені вдається і ми готові в “похід”. Ми вийшли з землянки; привиклі до світла очі не можуть нічого в темряві розібрати; та зчасом, призвичаївшись до темряви, можна розпізнати, що йдемо ровом.
Час-до-часу осліплює нас вистрілена ракета і тоді ми посуваємося ровом скоріше. На наш відтинок стрільна падають не так густо, але на правому крилі – “гаряче”… Я, спершись правою рукою на рам’я Руді, а лівою обпираючись об беріг, “лізу” по болотнистому дні рова. Ще декілька закрутів у рові, і ми яром спускамось вниз. Тут треба бути обережним, бо і ховзько і рів майже стрімголов біжить вниз. Пройшовши цей небезпечний відтинок, йдемо в напрямі стишених чоловічих голосів, та порскання коней.
І досі не знаю, як це сталось: пройшовши декілька кроків, я впав у якусь яму. Біль, нестерпний біль у правій нозі – із моєї горлянки виривається дикий крик. Руді і ще декількох, що були впоблизу, витягають мене з ями та кладуть на землю. Чую, що мої обі ноги подеревіли. На чоло виступив холодний піт. Прибігли санітарі та, забравши мене на носилки, внесли до недалекої землянки. Тут при світлі свічки показалось, що голенева кістка моєї правої ноги зламана. На скору руку із двох дощинок зроблено примітивну “шину” та прив’язано її бандажем до ноги; мене понесли на носилках та поклали на один із возів, що стояли у яру.
Євстахій Загачевський. “Спогади фронтовика”