Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян, які її населяють. Почуття до рідного краю – української землі, яка годує всіх її мешканців, як до органічної цілісності є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв‘язку людей, що зветься нацією.[4]
На межі ХVIII–ХІХ ст. розпочався процес перетворення українського етносу (народу) в націю. Цей процес визначав основний зміст суспільно-політичних змін, що відбувалися протягом усього століття і вже в ХХ ст. привели до утворення незалежної держави. У зв’язку з тим, що етнос (народ) інколи розселяється на великих територіях, де існують неоднакові природно-кліматичні та інші умови, з часом у різних регіонах (районах, областях) накопичуються істотні місцеві етнічні особливості, відмінності, формується етнічна різнорідність. Етнос стає нацією, коли ця різнорідність долається.[15] Але це не стихійний процес.
Визначаючи ідентичність не просто як відповідь на запитання про те, «хто ми і звідки?», а як істотне підґрунтя, на якому наші смаки та бажання, думки і прагнення набувають смислу. На початку 1930-х рр. національно-комуністичним тенденціям в Україні було покладено край. В поглядах на проблему націотворення утвердився марксизм у його сталінській інтерпретації. Науковий пошук продовжувався в еміграції, де публікували свої роботи, присвячені національному питанню Олексій Бочковський, Дмитро Донцов, Станіслав Дністрянський, Степан Рудницький.[25] Однак, їх роботи в УРСР не були відомі і напередодні розпаду СРСР, і після проголошення незалежності України.
А коли виникла необхідність в обґрунтуванні українського суверенітету, знову було використане марксистське розуміння націотворення. Автори незалежної України все ще виходили з класово-формаційного підходу і усталеного в радянські часи розуміння процесу формування націй, суттю якого вважалася трансформація української народності – продукту феодального способу виробництва, що характеризується спільністю мови, території, господарства, культури, етнічної самосвідомості.[24]
У боротьбі за збереження українців як окремого етносу і своїх власних позицій у ньому елітою задумується, розробляється й уточнюється відповідно до конкретно-історичної ситуації план, який історики називають “український проект”.[23] Для його реалізації потрібні були цілеспрямовані дії політиків, преси, закладів культури, літератури, культурно-освітніх товариств, що забезпечують подолання етнічної різнорідності. Водночас відбувається посилення і поглибленням економічних зв’язків між регіонами, в яких розселені представники даного етносу.
Якщо народ має свою державу, то питаннями створення умов для формування нації зайняті її урядовці, вчені, національна школа, церква, газети, заклади культури. І Росія, і Австрія у XIX ст. підтримували регіональну роз’єднаність українських земель. Власні назви історичних областей України російською імперською волею були замінені на Малоросію, Південно-Західну Росію і Новоросію. Те ж відбувалося і в підвладній Австрії Східній Галичині (Галицькій Русі), Буковині та Закарпатті.[21]
Відсутність держави інколи компенсувалася інтенсивною націотворчою діяльністю еліти, зокрема інтелігенції, яка привносила в середовище етносу національну свідомість. Становище українців по обидві сторони російсько-австрійського кордону ускладнювалося відсутністю національної еліти, достатньо чисельної та організованої для захисту інтересів свого народу. Прості люди стихійно зберігали традиційну духовність.[23] Вони з покоління в покоління дотримувалися своєї мови і давніх звичаїв, відтворюючи український етнос з усіма його характерними особливостями і тим самим зберігаючи можливості для його перетворення в націю в майбутньому. Але через неосвіченість і зануреність у важку повсякденну боротьбу за фізичне виживання самі вони не могли ініціювати й очолити процес національного відродження.
Староукраїнство – колишня козацька еліта, покірно відходило в минуле, зливалося з російським дворянством і польською шляхтою, хоча за його зовнішньою покірністю режиму ховалися залишки патріотизму, гордості за героїчну минувшину, ностальгічний жаль за втраченими правами.[14] Однак взяти на себе розв’язання проблеми українського націотворення воно не мало ні бажання, ні можливостей. Та поступово на історичну арену виходило українство Нового часу. Цьому сприяли процеси модернізації, тому нове українство називають також модерним українством. Окрім нечисленних патріотично налаштованих представників колишньої козацької старшини, його основу склали освічені інтелектуали – інтелігенти, які взяли на себе історичну місію будителів національного духу.
Втрата українцями власної еліти і перетворення їх у селянський народ загальмували, але не зупинили процес націотворення. Їх здатність до перетворення в модерну націю збереглася. Запорукою цього стала історична пам’ять, яка вважається найсуттєвішим чинником формування національної свідомості.[10] В піснях і думах подвиги народних улюбленців прямо пов’язувалися зі збереженням України як єдиного цілого, як краю, у якому повинен владарювати український народ.
Денис Ковальов
далі буде…
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
- Войтенко В. Поточні проблеми “малоросійства” // Народна газета. – 1996. – №18 (248). – С. 5
- Грабовський С. Українська людина та українське буття // Сучасність. – Київ, 1997. – №3. – С. 136, 139.
- Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. — К.: Генеза, 1996.
- Грицак Я. Страсті за націоналізмом: Історичні есеї. — К.: Критика, 2004.
- Єкельчик С. Пробудження нації: до концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст. – Мельбурн, 1994.
- Журба О. Польське українофільство у формуванні українського духовно-культурного простору // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Д., 2006. – Вип. 4. – С. 71–76.
- Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційност та його відгомони) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. – №1. – С. 22.
- Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 1992. – Вип. 1. – С. 104-119. або // Сучасність – 1992. – №7.
- Каппелер А. Формування української нації в Російській імперії ХІХ ст. на тлі націотворчих процесів в Європі // Формування української нації: історія та інтерпретації. Матеріали круглого столу. – Львів, 1995.
- Когут З. Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004.
- Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ ст. – Тернопiль, 1993.
- Литвинова Т. Малоросс в российском культурно-историографическом пространстве второй половины ХVIII века // ДІАЗ. – 2001. – Вип. 2. – С. 28 – 64.
- Маґочій П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. – 1991. – №3. – С. 97-107.
- Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина ХІХ ст. – 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип. 32.
- 15. Маланюк Є. До проблеми етнопсихології малоросійства // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1997. – №1. – С. 42, 43
- Міллер О. Емський указ // Україна модерна. – Число 4–5. – Львів, 2000.
- Москалець В.П. Психологічне обгрунтування українськоїнаціональної школи. – Львів: Світ, 1994. – С. 30.
- Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націотворення. – К.: Критика, 2000.
- Сарбей В. Етапи формування української національної самосвідомості // Український історичний журнал. – 1993. – №7-8. – С. 6-17.
- Сергієнко Г. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в слов’янському світі // Український історичний журнал. – 1996. – №1.
- Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1994.
- Смолій В., Гуржій І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К., 1991.
- Турій О. “Українська ідея” в Галичині в середині ХІХ століття // Україна модерна. – Львів, 1999. – Ч. 2-3.
- Шевченко А. Трикляте запитання // Народна газета. – Київ, 1997. – №40 (321). – С. 2.
- Шпорлюк Р. Творення модерної України: західний вимір // Критика. – Липень – серпень 2004. – Ч. 7-8. – С. 25.