В 1936 році, на парламентських виборах в Іспанії, перtмогу здобули партії “Народного Фронту” – широка коаліція лівих сил. Побоюючись поширення лівих ідей та комунізму на всю територію Іспанії, військові на чолі з Франциско Франко, яких підтримували праворадикальні організації, консерватори і католицьке духовенство, вдалися до військового перевороту.
Взагалі не розумію як можна було вчинити інакше, якщо ти любиш свою країну і є нормальною людино та справжнім офіцером.
Як і кожна інша громадянська війна, війна в Іспанії почала притягувати добровольців з багатьох країн, різних національностей.
Першими на захист Мадриду від фашистів, поспішили бельгійські і французькі шахтарі, зайвий раз довівши нам всім, що французи завжди першими поспішають бути лайном, навіть тоді коли це не обов’язково. Але мова звісно не про них, бо вони нікому не цікаві.
В складі цих шахтарсько-пролетарських французьких анальних бригад було 37 українців.
Потім до них долучились українці з Галичини та Волині. Більшість з них були прибічниками лівих ідей і ветеранами польсько-радянської війни, а дехто воював ще під час громадянської війни в Російській Імперії.
З громадян Польщі сформували ХІІІ інтербригаду ім. Ярослава Домбровського. 8 липня, 1937р. в її складі з”явилась українська рота ім. Т. Шевченка. Її командиром став білорус(подякуйте що не француз) Станіслав Томашевич.
Бойове хрещення рота отримали під час бою під Брунетом в липні 1937р. Саме українці розбили марроканську кінноту, яка до срачки лякала іспанців. Українській роті це коштувало половину особового складу.
Ще через місяць українці воювали під Сарагосою на Арагонському фронті проти італійський військ, які послав як братню допомогу пан Муссоліні. І хоч кляті макаронники були краще екіпіровані та адаптовані до спеки, українці змогли прорвати сталеві ряди неаполітанський піцайолів і просунутись на 10 км за один день 25 серпня 1937р.
Взимку 1937-38р. рота вела бої в горах Сьєра-Кемада за місто Теруель, в яких загинув командир Томашевич.
В вересні 1938 року український загін провів останні свої бої в яких декілька разів проривав кільце оточення.
В жовтні кріпаки шевченківської сотні востаннє марширують в Барселоні.
Більшість українців шевченківської роти вернулись в Польщу, де їх посадили в тюрму. Громадянинам Польщі заборонялось воювати в громадянській війні в Іспанії.
Серед інших тисяч радянських військових, які воювали за республіканців звичайно були і вихідці з України.
Виходець з Полтавщини – генерал-артилерист Григорій Кулик. Воював під псевдо “Генерал Купер”. Був радником в Хунті оборони Мадрида. Став маршалом і отримав звання героя радянського союзу за війну у Фінляндії. Розстріляний в 1950 році за органзацію антирадянської підпільної групи.¯\_(ツ)_/¯
Виходець із Запорізької області – Іван Проскурів. з 1936 року командував першою інтернаціональною бомбардувальною ескадрилією. За війну в Іспанії отримав “героя” з медаллю “золота зірка”. В радянському Союзі дослужився до генерал-лейтенанта. Був командиром ПВС 7 армії. Розстріляний в 1941 році.
Одесит Родіон Малиновський воював під псевдо “Колонел Малино”)) Планував бойові операції для республіканців. За іспанську кампанію майбутній маршал отримав ордена Леніна і червоного прапора. Згодом брав участь у війні проти Німеччини та Японії. В 1945 році за розгром японців у Манджурії, отримав героя рад.союзу. Пережив Сталіна і брав участь у зміщенні Микити Хрущова.
Але не все так погано друзі.
Звісно були українці які воювали за світлу сторону на боці пана Каудільйо. На боці націоналістів воювало багато військових з білого руху, армій Денікіна та Колчака.
Одним з найвідоміших прибічників іспанських націоналістів був генерал-майор Добровольчої армії українського походження – Микола Шинкаренко. Неодноразово звертався до Франко, щоб він підняв його у званні, проте Франко відмовляв. Пройшов всю війну. Був поранений 6 разів. Дослужився до лейтенанта. Франко подарував йому іспанське громадянство і призначив пенсію. В 1968 році Шинкаренка на смерть збила вантажівка.
Всеволод Марченко – виходець з Поділля. Колишній пілот гідролітаків царського флоту, який встиг повоювати за Колчака, в 1923 році емігрував у Мадрид. Там він працював пілотом і готував льотчиків в тамтешній школі авіації. З початком громадянської війни в Іспанії записався в Національну армію. В званні лейтенанта він виконував бойові завдання на німецькому Юнкерсі Ю-52. Загинув в бою в 1937 році.
Ось так друзі, українці вкотре під час своєї історії загалом та історії 20-го століття зокрема, вбивали один одного в складі чужих армій, за чужі інтереси. Саме така доля уготована історією ВСІМ без виключенням бездержавним націям.
Що ж. Державу ми вже отримали. Залишилось викувати націю. І зараз для цього ми маємо більше ніж будь яке наше покоління до нас. В нас є Армія. В нас є люди. В нас є успішний досвід воєнних дій. В нас є інтернет. В нас є консолідоване ядро українців, які розмовляють різними мовами і ходять в різні церкви, але які спільні в своїй ненависті до ворога і в баченні куди і яким шляхом ми маємо рухатись. В нас також є приклад українців, якими українцями бути не варто. В нас є ворог, завдяки якому ми все ще існуємо, об’єднуємось, змінюємось на краще і йдемо вперед. Тож подякуймо цим покидькам за все.
Без них не було б нас.
З нами не буде їх.
No pasaran – говорили вони.
Hemos passado – сказали ми
Віктор Дацко
