ОУН найняла двір у Завберсдорфі. – Місце вишколу, збірний пункт і дім реконвалесцентів. – Іван Ґабрусевич і його метаморфоза. – Телефон з Відня. – Індаґапії Джона. – Ганяють мною, як собакою. – “Пан комендант” Гасин. – Змушую сокирою до роботи. – Ярий обсаджує стратегічні пункти. – Гості з Відня на таємних нарадах. – Візита Бандери в Ярого. – Проходи в околиці. – Ні копійки при душі. – Викликають до Відня.
Село називається Завберсдорф, положене на підніжжі Альп, при бічному шляху недалеко від Вінер Нойштадт. А будинок, куди ми заїхали, в околиці називали “шльос”, це щось ніби двір ніби замкова резиденція. Колись належав він до якогось австрійського єпископства, після війни відкупили його жиди, а коли Гітлер зайняв Австрію і ввійшли там у силу арійські параграфи, двір сконфіскувала держава. Нікому вже не був потрібний і ні до чого не надавався. При ньому не було ні землі, ні ліса, ні городу, от стара кам’яна будова, стіни порепані зо старости, кімнати розложені незручно, що годі їх наймати літовикам, та й околиця, хоч не погана, не дуже манила, Австрія країна гарна, є куди виїжджати на дозвілля.
Недалечко звідти, якої пів години їзди самоходом, мав свій хутір Ярий. Через нього ОУН винайняла цей будинок майже за безцін, для наших цілей надавався він прекрасно: вигідно приміщалася в ньому добра сотня людей, а то й більше, оточений високим муром, не видно, що діється всередині, положений у глухому селі, здаля від битого шляху, але не занадто далеко від Відня. Чудове місце на різні курси, вишколи, всяку конспіраційну роботу. Надходила чесько-словацька кріза, назрівали події в Карпатській Україні – Завберсдорф був збірним пунктом вимаршу ОУН на Закарпаття. Впала Карпатська Україна – туди завезено ранених січовиків-реконвалесцентів. Збиралися хмари над Польщею – де краще, як у Завберсдорфі, збирати націоналістів, що втікали з Польщі?
Ще перед кількома місяцями гуділо тут життя, заїжджали и виїжджали авта, на подвір’ї лунала військова команда, пересувалися групи людей, одні другим на зміну. Тепер усе замовкло. Там десь далеко прогула одна війна на сході, з другого боку якраз зачиналася “чудна війна” на французькій границі, де менше стріляли гармати, а більше грали грамофони. А в Завберсдорфі життя сонно дрімало і люди жили, як у Бога за дверима. “Шльос” випорожнився з людей, залишилися тільки два січовики, що вилизалися вправді вже зо своїх ран, але осталися інвалідами на все життя. І залишився управитель, Олекса Гасин, з дружиною, якраз очікували вони побільшення своєї родини.
Туди то ми заїхали серед ночі: Кравців, його жінка Ніля та двойко їхніх дітей, Янів з дружиною, Борис Левицький з дружиною, ще зо дві-три самотні особи і нас двоє з Ренею.
Місяць перебув я там і хоч стільки років минуло від тоді, прокляття тиснеться на уста, коли його згадаю.
Дали нам найгіршу кімнату: перехідну, величезну гаргару, без печі, зимно, зуб на зуба скаче. І ввесь час неначе в сінях – першим треба вставати, останнім лягати, щораз хтось переходить. Місця було доволі, дві зовсім вільні кімнати тримали. Туди не можна йти, бо це для “гостей з Відня”. Холод дошкулював вдень і вночі, нікуди притулитися, бо й де піду? Хіба в кухні погрітися, при роботі. Кухня величезна, внизу, по черзі дижурили ми там по-двоє, що третій день припадав дижур на мене з Ренею: рано розпалити і загріти снідання, ще заки всі повстають, потім варити обід і вечерю, помити посуд і прибрати кухню. Їсти було доволі, в харчовому уряді зголошено тридцять людей, ніколи й половини з того не жило в замку, а крім того селяни приносили молока, скільки завгодно. Всього з’їсти неможливо, то ж у суботу й неділю приїжджали люди з голодного Відня наїдатися, а часом відвозили їм харчі до міста. Один раз посилали мене з маслом і яйцями до нашої організаційної домівки на Ляндштрассе-Гавптштрассе.
Зараз у найближчу суботу приїхав Іван Ґабрусевич, для нього постійно приготована була одна кімната, досить чепурна, як на ті відносини, добре ліжко з матрасами – вся решта на сінниках – залізна пічка, всі вигоди, що їх можна мати в Завберсдорфі.
Ґабрусевича бачив я в Піщанах здалека. Він до мене не підступав, то й я до нього не заговорив і ми так миналися на коридорі, якби зовсім чужі люди. А зналися ми добре з краю, ще з 1926 року, коли він вийшов з війська і появився на студентському ґрунті, аж до самого мого арешту в 1930 році безнастанно стикалися ми в різних справах. Він був тоді підреферентом для справ юнацтва, псевдо його – Северко, а я – бойовим референтом у Крайовій Команді УВО. Пізніше виїхав він на постійно за кордон, мабуть під осінь 1932 року. З тих часів Ґабрусевич залишився в моїй пам’яті, як ідейна й безкорисна людина, що зовсім посвятилася революційній роботі. Порвав навіть з батьками, що змушували його до студій в університеті, заробляв на життя сторожем якоїсь вілли, кожний зайвий гріш віддавав на організацію. Орган юнацтва “Юнак” бився на циклостилі майже виключно за його гроші. Як довго можу запам’ятати, ходив він в одному й тому самому чорному одязі, літо чи зима, мав тільки один протертий плащ, шви на ньому світилися нитками, завеликий кашкет насувався на вуха і спадав на чоло, для чужого ока – комічна фіґура, але нам він був другом і що нас тоді обходило який у нього одяг, вітер віяв у кишені кожного з нас, а голови зайняті іншими думками. У відношенні до мене був скромний і несміливий, часто забував язика в роті, невідомо, чи бентежиться так швидко, чи з природи тяжко йому висказувати думки. Вважали ми його потроху диваком, потроху життєвою нездарою, але поважали за ідейну роботу і щиро любили за добре серце, готове завжди послужити товаришеві.
Передо мною станула зовсім інша людина. Невже ж еміґрація до тої міри міняє людей? Невже ми всі такими станемо і мене самого колись не пізнають: Такі думки снувалися мені в голові, я не міг собі пояснити тої зміни.
Примхуватий еґоїст, любив, щоб біля нього надскакували й виляли хвостом, – вважався він правою рукою Ярого, чи не його заступником на Німеччині в організаційних справах. Лаявся, якщо не довезено йому на час яєць чи масла до Відня. Не дай Боже протягу, бо з того катар буде, зараз хустка на шию – і до ліжка. Цитрини йому підносили, це, мовляв, на горло добре. Згорда і звисока глядів на своїх же друзів, наче не рівня вони йому. Є люди, в яких накази виходять природньо, вони вродилися до команди. В нього це виглядало смішно і цього тону краще б йому уникати, якби мав він дрібку самокритицизму. До кімнати підходили по-одному, як на авдієнцію. Їсти він разом з іншими не буде, принести йому окремо, нагору до кімнати. Надвір він сьогодні не вийде, бо за холодно, вітер дме. І куди ж це туфлі ділися? Сьогодні в кімнаті за гаряче, а завтра напалено замало. І все, всі справи, вся ОУН, ціла війна обертається довкола того, чи не пригоріло молоко на снідання і чи не за слабо присмажена картопля на обід.
Бог з ним, може мені це тільки здається? Та ні, ловлю перешіптування других, теж це помічають. В очі хиляться в поклонах, а поза очі сміються.
Одної неділі припав на мене дижур. Всі пішли до церкви, я сам пораюся в кухні. Вже по сніданку, Ґабрусевичеві принесли до ліжка молоко, щоб не за гаряче і “з кожушком”!
В сінях обізвався телефон. Дзвонили зчаста, я не підходив, не моє діло. Та сьогодні я сам, тільки Ґабрусевич нагорі в ліжку. Телефон дзенькнув раз і другий, Ґабрусевич не сходить, треба підняти слухальце мені.
Говорить Відень, телефоністка впевняється, чи правильний номер, за хвилю чути голос Барановського.
– Чи є Гасин?
– Нема, поїхав до Відня.
– Його дружина? Кравців?
– Нікого нема, всі пішли до церкви. Я сам тут, тільки Ґабрусевич нагорі, мабуть спить ще.
– А хто при телефоні?
– Книш. Може покликати Ґабрусевича?
– Не треба, може стріну Гасина тут, коли ні, перед вечером знову задзвоню.
Ще кілька слів про якусь байдужу всячину і на тому кінець.
За хвилю голос згори:
– Галльо!
– Що там?
– Ходіть сюди! – Ґабрусевич читає газету в ліжку. – Хто дзвонив?
– Барановський з Відня, Гасина хотів.
– Навіщо ви відбирали телефон?
– А хто ж мав це зробити? Нікого вдома нема, а ви в ліжку. Ждав, може зійдете ви, телефон не вгавав дзвонити, треба ж підійти.
– Не ваше діло, не маєте права, не ви тут господар.
– Дозвольте ж, чому ви не зійшли вниз?
– Не перед вами мені оправдуватися. А вам від телефону здалека! На всі боки нас слідять, підслухують, ще ляпнете якусь дурницю і всі ми за те будемо відповідати.
Щодалі, то дужче на мене з криком. Читає мені нотацію, як учитель у школі, як тяжко працювати на еміґрації, поліція цілого світу сприсяглася проти нас, і т. д., і т. д.
Вже мені не стає терпцю.
– Ви мене конспірації не вчить, я в тому письмі більш за вас учений. А до телефону не спішуся, коли для вас це таке важне, поставте свойого довіреного на дижур біля нього. І взагалі, досить мені того. Якого дідька привезено мене сюди, до Завберсдорфу? Домагаюся, щоб мене до Відня відправили, сам собою заопікуюся.
– Що Барановський говорив з вами?
– Кажу ж, за Гасином питався.
– Але ви довго з ним говорили, я вважав.
– Та про що ж мені з ним говорити?
– Та про що ж мені з ним говорити? І не розумію, – на допиті я в вас?
Світає мені в голові: він, мабуть, підозріває, що Барановський навмисне і в порозумінні зо мною дзвонив у неділю вранці, щоб контактуватися зо мною без свідків. Хоч не знав, я, що й куди, та не пройшло помимо моєї уваги, що Барановський не вважається персона ґрата.1
Голос у Ґабрусевича робиться солодкий, але з очей ідуть злющі іскри.
– Бачите, Барановський у нас важний пост занімає, він наражений на всякі небезпеки, мусимо вважати на контакти, знаєте, як було з полковником Коновальцем…
– Та хіба ж ви мене за Яценка2 вважаєте?
Вриваю розмову і з обуренням виходжу. Задумуюся. Ґабрусевич розлютився за те, що я на Барановського в телефоні попав і міг з ним розмовляти так, щоб ніхто не чув. Видно, підозрівають і Барановського і мене. Щось кнується тут, от лихо, душі приязної нема, щоб розпитатися. Треба матися на обережності.
За кілька днів Ґабрусевич від’їхав і вже до Завберсдорфу за мойого побуту не вертався. Роз’їхалися й інші, Янів з дружиною до Берліна, Кравців теж туди, наразі самий, доки не влаштується, жінка з дітьми залишилася в Завберсдорфі. Залишилися ми з Ренею, крім Гасинів і січовиків-інвалідів.
На мене впала вся чорна робота: дрова рубати, вугілля носити, воду викручувати з криниці, подвір’я замітати. Ніяк нарікати, нема нікого, самі жінки і два інваліди. Але кожної суботи, а часом і на тижні, приїздили люди з Відня, могли б помогти. Та й сам Гасин невелика цяця, чому б йому разом зо мною дров не напиляти? Уявіть собі, що ви мусите різати дрова пилою, призначеною на двоє людей, що нею зрізують дрова в лісі: один з одного боку, другий з другого тягне за ручку. Ви мусите це робити самі. Пила довга і в’юнка, гнеться за кожним порізом, те що вдвійку за годину напиляли б, на одного і дня не стає. Зайшов раз Гасин за чимсь, прошу помогти, показую, як пила гнеться, вона пристосована до двох рук, не до одної.
– Не маю часу, їду до Відня.
І розказує при тому дотеп, як ріжуть дерево австрійці і прусаки.
– Австрієць повагом: айн – фольк – айн – райх – айн – фірер!3 А прусак поквапно: зіґ-гайль! Зіґ-гайль! Зіґ-гайль!4
– Може б у суботу помогли хлопці, коли з Відня приїдуть. Я буду постійно, а вони хай зміняються що пів години, за одне пообіддя напиляємо стільки, що на місяць вистане.
– Ви занадто коверзуєте, пане Зінченко. Мене попереджали, що матиму з вами клопоти, але не на такого натрапили, дам собі раду з вами. А буде нам за багато, проженемо, запроторять вас німці, куди Макар телят не гонив!
А щоб ти скис! Ні, не витримаю тут довше, пішки піду до Відня!
Дзвонять зо станції, прийшло вугілля, треба відобрати. Робітників нема, якась стара жінка, що провадить фірму, видає вугілля. Набрав я вугілля в міхи, сам витащив на віз, сам стащив з воза до комірки, і знову до дров! А нагорі чотири хлопчаки відпочивають собі в Гасиновій кімнаті. Взяла мене лють, хапаю за сокиру.
Страшно мусів я виглядати, коли станув так у дверях, замащений вугляним пилом і з сокирою в руках. Посхапувалися з ліжок.
– Де Гасин?
– З жінкою до Відня поїхав, увечері вернеться.
– Гайда наниз дрова пиляти!!
Обмінюються поглядами.
– Чули? Гайда наниз!!!
До вечора попиляли, порубали і поскладали рівненько в комірці стільки, що до мойого від’їзду вистачило.
На кожному кроці приходилося переживати упокорення. Гасин інакше не називав себе, як “пан комендант”, а його жінка “пані комендантова”. Ну, мені це крізь губу тяжко просувалося, так і до кінця був він для мене тільки Гасином.
Походив він з села Конюхова коло Стрия, не бачив я його в краю, бо коли він був у Львові, я сидів у тюрмі, а коли я вийшов – він жив у Стрию. На рік перед війною втік за границю. До ґімназії ходив у Стрию, де й Бандера вчився, тепер всі стрийські земляки віднюхали себе і взаємно підпирали.
Майже на моїх очах відбувалося обсаджування “своїми” людьми різних постів у підготові до рішального виступу проти ПУН. Усім керували Ярий з Ґабрусевичем. Кравцева, свойого кревного, послав “Джон” до Берліна, туди ж поїхав і Янів, до Відня в організаційну домівку відправили Зиновія Матлу, в Завберсдорфі тримали Гасина. Я те бачив, покищо не розумів.
А тимчасом у Завберсдорфі продовжувалося те, що діялося в Піщанах. Кожної суботи й неділі – наради. Люди здебільшого мені незнайомі, і не виходили вони з Гасинової кімнати, туди їм і їсти підносили. Приїжджав Лопатинський-Тимчій, якого настановили Крайовим Провідником на ЗУЗ після пропавшого Тураша. Мабуть не піддавався він, довго його там “обробляли”, ще й пізніше до Кракова закликали і таки не зовсім на свою сторону перетягнули. Приїжджав і Бандера, цілий тиждень там сидів. Привіз його з Відня Ярий і гостив кілька днів у себе на хуторі. Дуже впадав біля Бандери, аж у вічі це било, але ця зовнішня ввічливість якось у контрасті стояла з непорушним холодом його очей за окулярами. Бачив я там і жінку Ярого. Раз був Барановський на такому “засіданні”, сидів цілий вечір, дискусія якась була гаряча, аж до мене гомін доходив, мабуть накинулися на нього мокрим рядном.
А ми з дружиною ждали, що буде далі з нами. Вона ще менше знала і ще менше розуміла, що там діється, дорікала мені, які то “друзі” задерикуваті, як вони по-товариськи ставляться до мене. І звідсі горяче – і звідти боляче.
Дні довжилися. Не було що читати, одна всього книжка, “Брати Карамазові” Достоєвського в німецькому перекладі. Можна було ходити на проходи в гарні дні і це була одинока наша розвага. В сусідньому селі народився Шуберт,5 там і пам’ятник йому поставили гарний. Села старовинні, хати здебільша кам’яні, але чисті. Навкола ліси й горби, околиця непогана. На другому селі – кіно, кожної суботи й неділі висвітлювалися там фільми, натовп був великий, але порядок, крісла нумеровані. Що з того, коли грошей у нас катма! Ані копійки при душі, навіть значка нема за що купити. Значки були в “пана коменданта”, – за кожний значок окремо просити. Не дуже то й куди писати було, та краще зовсім не писати, як до “пана коменданта” з уклінною просьбою ходити. Я був задоволений, коли мене залишили в спокою.
Приїжджали до Завберсдорфу теж інші люди, просто в гостину, на відвідини, не на політичні наради. Найчастіше бував один закарпатець, з дружиною, Химинець на прізвище. Чомусь його називали міністром і вже й його жінку міністровою, може мав він якесь відношення до уряду Карпатської України, не знаю, на той час був він керівником “Української Установи Довір’я” у Відні. Ще й інші з’їжджалися принагідне, українців чимало назбиралося у Відні, але нас усі обминали, холодно і здалека, я почував себе там парієм, як прокажений. Все це була “своя компанія” і нас добре там обмастили одні перед другими.
Раз я не витерпів. Закінчилася одна така гостина в Гасина, на якій був Барановський і його жінка Нуся. Знав я, що будуть іти гуртом на станцію, до останнього поїзду, що йшов на Відень около дев’ятої години. Мені незручно було йти разом з ним, не просили мене туди, я сидів увесь час у своїй кімнаті, отож я пішов наперед на станцію, вдаючи, що вертаюся з проходу й стрічаюся з усіми випадково. Довго говорити з Барановським я не міг, щоб не видавалося це підозріле, кілька слів лише кинув, що годі вже мені тут довше терпіти, я тікав би, хоч і на край світа, але ні феника при душі, нічим квитка до Відня викупити. Прошу його сконтактуватися з Сичем і позичити в нього для мене грошей на дорогу.
Мовчки витягнув мені Барановський десять марок. Якраз над’їхав поїзд, усі почали прощатися.
З нудів балакав я з австрійськими селянами. Мова їх незрозуміла, акцент дивний, годі до нього привикнути. Та й тупі вони досить, куди їм до наших селян! Господарства в них гарні, матеріяльна культура вища, але хотів би я знати, якби виглядав австрійський дядько, коли б йому довелося пожити двісті літ під москалями й поляками! Коло заінтересувань у них мале, нарікали на війну, ще не довго ґаздував у них Гітлер, не привчилися ще язика за зубами тримати.
Сумно пройшло Різдво, минув і Новий Рік. Одного ранку хтось стукає до кімнати. У дверях “пан комендант”, усміхнений та облесний, як не той став.
– Збірайтеся, пане Зінченко, поїдете до Відня. Ось вам гроші на дорогу і харчеві картки на обід.
– Обоє їдемо, покидаємо Завберсдорф? – виривається мені.
– Ні, пані Ірина залишається. Але ви вернетеся ввечері. Заїдете до каварні “Піккольо” при Маріягільфештрассе, там будуть на вас ждати знайомі вполудне.
Гарячка мене бере, поспішаю, Реня відпроваджує мене до поїзду. Може, скінчилося вже наше безталання на чужій ласці “панів комендантів”?6
Зиновій Книш “Перед походом на схід -ІІ”
[1] Мило бачена особа.
[2] Під таким назвищем знаний був убивник полк. Коновальця.
[3] Один нарід – одна держава – один Фірер! – один з кличів масової гітлерівської пропаґанди.
[4] Тріюмфальний оклик гітлерівців, щось у роді: хай живе перемога!
[5] Австрійський композитор.
[6] Пишучи цей розділ, аж ніяк не мав я наміру викликати в читача почування презирства до покійних Івана Ґабрусевича та Олекси Гасина. Обидва вони загинули вже, перший у німецькому концентраку в Авшвіц, а другий у тих частинах УПА, що мали зв’язок до ОУНР. Смерть їм завдала рука ворога і лягли вони за Україну та за українську справу. Коли ж у світлі цього розділу образ їх може рисується некорисно, то не треба забувати, що я передаю тодішні свої враження, думки і погляди, для вірного відтворення відносин між націоналістами тієї доби. Від тоді багато речей змінилося і з перспективи часу виглядають вони інакше. Так деякі “бандерівці” тих часів у моїх очах, як теж, можливо, і я самий у їхніх – тепер виглядаємо собі взаємно інакше як у 1940-1941 роках.