Закарпаття є особливою частиною України. Століттями цей край був відділений від інших українських земель, а все ж йому вдалося зберегти свою українськість, навіть незважаючи на те, що під час перепису 1924 року в Чехословаччині лише дванадцять відсотків закарпатців назвали себе українцями.
Яким же подивом була охоплена українська громадськість, коли саме Закарпаття в кінці 30-х років найближче підійшло до проголошення Української Державності. Це стало можливим завдяки великій жертовності та мужності українців Закарпаття та членів ОУН, які нелегально перейшли польсько- чехословацький кордон й спільно розпочали розбудовувати громадське життя та військові сили «Срібної Русі» (так називали Закарпаття).
Захоплення нацистською Німеччиною Чехословаччини відбулося за традиційною схемою: чехи без жодного пострілу капітулювали перед Гітлером, попросивши його взяти Чехію під свій протекторат. І, вражаюче, що в цих умовах Закарпатська Україна проголошує свою незалежність та стає першою державою, яка зі зброєю в руках виступає проти німецьких союзників – угорців. Це навіть дало підстави окремим історикам вважати початком II Світової війни не напад Німеччини на Польщу, а воєнний конфліктна Закарпатті.
Михайло Колодзінський-«Гузар», Роман Шухевич (поручник «Щука») та Зенон Коссак (поручник «Тарнавський») – три легендарні постаті з Галичини, які організували та очолили штаб Карпатської Січі.
За переказами, німецький консул Гофман зажадав від керівників Карпатської Січі припинення безсенсової боротьби, на що полковник Колодзінський-«Гузар» відповів: «В словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати». Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити перед собою на коліна – ніколи!».
Тиждень тривала героїчна оборона Карпатської Січі, більшість січовиків разом із Колодзінським та Коссаком загинули, а проте в історії світлими рядками вписано громадський та воєнний феномен, авторами якого були оунівці та закарпатські українці.
«Мусимо чесно сказати, що в світлі останніх подій маємо більшу понісшу до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті «січовики», а все таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах».
«Мerkuriusz Polski», № 15, 1939
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”