Місяць жовтень не дуже сприяв нам з погодою: часто перепадали дощі, але це не спиняло наших оперативних дій. В наш район знову прибули три сотні з Перемищини, що мали брати участь у бойовій акції.
Коли курінь збирався до купи, то вояки здогадувалися, що десь буде війна, лише не знали де, бо кожна запланована акція була в суворій таємниці.
Курінь закватирував в лісі, біля села Поруби, а командний склад куреня в селі. К-р куреня полковник Коник давав накази і інструкції, як має відбуватися акція. По відправі сотенні розійшлись до своїх відділів. Під вечір курінь зібрався до відмаршу. Сотенні давали накази для своїх старшин.
Накази були чіткі, щоб хтось з вояків їх не переступив, бо це була не тільки відплатна акція, а також акція пропагандивна. Наказано було чемно поводитися з цивільним населенням, а особливо зі старшими віком, жінками і дітьми, бо сотенні знали, що вояки чекають, коли прийде час бою. Майже кожен з них втратив когось з родини. У випадку, якщо котресь бандитське село чинитиме опір і стрілятиме, тоді можна їм відповісти вогнем. Акція має початися тоді, як буде вистрілена червона ракета.
Стрілецьким рядком вирушили біля півтори тисячі українських повстанців. Треба було машерувати через поля. Земля була трохи мокра, але то не перешкоджало нам, бо до цього вояки були призвичаєні, і ніколи ніхто з них не нарікав.
Після кількагодинного маршу зближаємось до ріки Сян, яку маємо перейти. Місцеві вояки знали добре, де можна пєрейти вбрід. Сотня Громенка має переправитися першою і зайняти оборонні становища по другій стороні Сяну. Сотня скоро подалась вбрід, і за кілька хвилин вже були ми на становищах.
Переправа куренів була дуже швидкою. Вже цілий курінь по другій стороні ріки, і ніхто нас не завважив. Сотні бігом розтягають понад Сяном розсипну лінію, і так маємо наступати. Наша лінія була розтягнена на декілька кілометрів. Година 11-та — червона ракета засвітилася на небі. “Час наступати!” — майнула в кожного з нас думка.
Вояцтво бігом подалось вперед. Підбігаємо до перших хат. Наказ — “Бігом вперед, вогонь”. В момент спалахнули вогні на цілій лінії, яку зайняв наш курінь. По хатах настала велика паніка — польські селяни не знали, що робити, з криком вибігали з хат і не знали, куди їм бігти. Повстанці їх заспокоювали і допомагали їм вийти з палаючих хат, пояснювали їм, що це не є помста, а відплата за напади на українські села, що ми хочемо забрати награбоване польськими бандитами.
Коли вогні вибухнули на кілька кілометрів, в цілій Польщі стала тривога. Дзвонили дзвони, з сусідніх сіл поляки втікали. Була розтривожена ціла Польша. Курені впоралися дуже скоро. Нам треба було бути обережними, бо сподівалися, що буде якийсь опір, або якась військова допомога. Був наказ — забрати всю худобу, бо вона була пограбована у наших селян. Наші виховники поралися з пропагандою: бігали по селу, повідомляли польськнх селян, що принесе їм комунізм, щоб вони разом з нами стали до боротьби проти більшовиків, наказували їм, щоб вони більше не наважувались нападати на українські села. Курінь зробив велику пропаганду. Польське командування не відважилося вислати частину армії чи міліції на оборону населення.
Закінчився бій, згоріли польські села на кілька кілометрів в глибину Польщі. Акція тривала чотири години. Наказ — збирати сотню до купи і відступати, бо ми все ще сподіваємося, що буде якась реакція з ворожої сторони. Забираємо по дорозі всю худобу і подаємось обережно в сторону Сяну.
Година четверта. Рано сотня дійшла до Сяну. Нам треба було найперше перегнати через Сян худобу. Заднє забезпечення тримає чота к-ра Залізняка. Поки що все йшло благополучно. Громенко задоволений, що ми не втратили жодного вояка. Переправившись через Сян, стали ми на короткий відпочинок, бо треба було нав’язати контакт з рештою наших сотень. Сотенний висилає розвідчу стежу. В короткому часі стежа повертає і повідомляє, що вже цілий курінь по цім боці ріки. Опісля довідуємося, що к-р Бурлака мав п’ятьох вбитих і двох поранених. Сумна звістка пронеслася по нашій сотні.
— Немає ради, — де дрова рубають, там тріски летять, — каже Громенко.
Нема чого гаяти часу, кожна сотня відмашерувала в свою сторону. Худобу, яку ми забрали, передали нашим селянам, лише кілька коней залишили для сотні.
Як довідалися ми пізніше, то аж на другий день на місце акції прибули частини ВП. По кількох наших акціях ворог ще більше почав зміцнювати свої гарнізони.
Кожна акція УПА мала велике моральне значення, як для вояків, так і для селян. Сотня повільним маршем, дійшла до села Рибне і там закватирувала.
Відділи УПА постійно змінювали місця постою в своєму оперативному терені, щоб не дати змоги ворогові зорієнтуватися: які наші сили, або де ми таборуємо. Як доносила наша розвідка, поляки говорять, що УПА — це якесь невидиме військо, бо з’явиться тут і миттєво десь зникає.
Був наказ проводу, щоб частіше кватирувати по селах, по можливості, щоб підтримувати населення на дусі. Ворог в терені показувався зрідка, бо коли якась польська частина бувала вислана в терен, то завжди бувала розбита відділами УПА. В теренах, де оперували сотні УПА, була повна самостійність, адміністрація теренової сітки вив’язувалася дуже добре. Що стосується селян, то вони були завжди дуже раді, як до їхнього села загостила сотня УПА.
В нашому курені був військовий капелан. Коли капелан перебував у нашій сотні, то сотенний старався, як свято чи неділя, кватирувати в селі, щоб там відправити Службу Божу. Тереновий провід ОУН найбільше уваги присвячував пропаганді серед польського і більшовицького війська, яке якраз повертало зі заходу через наші терени. Був наказ, щоб зачепних боїв з ними не провадити, тільки розповсюджувати летючки. Зміст летючок був такий:
— До офіцерів і до Війська Польського! Офіцери і вояки! УПА не бореться з польським народом. Ми не хочемо воювати і з військом теж, але будемо бити кожного, хто буде грабувати наше населення і тих, хто буде намагатися нас поневолити! Якщо хтось з польських вояків попав у наші руки, то йому вияснилось, хто ми і за що боремося! Ми за Вільну Самостійну Україну!
Не зважаючи на наші відозви і летючки, хоч польські вояки і більшовики приймали їх дуже ввічливо, більшовицькі командири гнали польське військо проти УПА. Їм було дозволено мордувати і грабувати українське населення. По розгромі Німеччини і створенні комуністичного уряду Польщі, Москва з Варшавою запланували вивезти українське населення з західних земель (Лемківщини, Перемищини, Ярославщини) на схід. Польський уряд вишколює своїх пропагандистів (т. з. політруків) та під охороною ВП висилає їх на українські села робити збори та пропагувати виїзд українського населення на схід. Їхня пропаганда не дуже була корисна, бо наші селяни, хоч жили у великій небезпеці, але були господарями у своїй власній хаті. Вони не вірили московській пропаганді, а тим більше, що то була їхня прадідівська земля. Тож ворогові не вдавалось приманити населення на виїзд. Репресії були сильні. Грабунки польських “богатерув”, застрашування і погрози не переконали нашого героїчного населення.
Ворог бачив, що пропагандою і погрозами не переконає нашого населення, і почав підготовляти іншу техніку виселення — примусову. Поляки почали зміцнювати свої військові гарнізони. До Бірчі напливали нові підсилення. Село Кузьмини вони зробили своєю вішадовою базою, а то для нашої сотні було дуже невигідно, бо Кузьмини було на території наших оперативних дій. На радах старшин вирішено було кузьминську ворожу базу зліквідувати.
Місяць жовтень був дуже нам сприятливиії. Часто перепадали дощі, це не спиняло наших повстанців. Листя вже жовкло і почало опадати, але було тепло.
День 22 жовтня 1945 року. Наш постій був у грушівському лісі. Сотенний дав наказ службовому підстаршині, щоб всі вояки перевірили зброю та доповнили амуніцію. В тому наказі не було нічого нового для вояків, бо кожен знав, що мусить бути завжди напоготові, і що зброя повинна бути до ужиття. Почувши такий наказ, вояки здогадувались, що командування запланувало акцію, лише невідомо яку.
Коло золотого сонця почало ховатись за густі ялиці, зближався вечір. Наказ сотенного: “До збірки сотні”. По доброму відпочинку сотня стояла, готова до наказу. По звіті сотенний підходить до сотні і, як звичайно, вітає:
— Слава Україні!
— Героям Слава! — відгукнуло вояцтво. Сотенний промовив:
— Друзі вояки Української Повстанської Армії! Долею судилося нам захищати Україну — стати в ряди УПА, що веде боротьбу проти нашого відвічного ворога, а одночасно стоїть в обороні нашого населення, яке ворог силою хоче виселити з його прадідівської землі, посилає свої військові гарнізони та приготовляє до акції примусового вивозу. Як знаємо, в селі Кузьмини закріпився такий польський гарнізон. Щоб не дати змоги ворогові більше закріпити свої залоги, командування сотні вирішило цю бандитську базу зліквідувати. Цієї ночі ми маємо виконати наше завдання. Будьте хоробрі, в часі акції слухайте своїх командирів і допомагайте своїм друзям. Якщо будуть вбиті чи поранені, за всяку ціну треба їх забрати з поля бою. Боже! Допоможи нам!
Тепер стрілецьким рядком будемо машерувати в бік Кузьминів. Сотня вирушила в бік села Доброго. Сріблястий місяць підносився все вище і вище і освічував наш марш. Хоча в таку ясну ніч було не вигідно робити акцію, але іноді було це доцільно, бо ворог менше був чуйний і не сподівався атаки від УПА.
Село Кузьмини було розташоване попри головну шосу Бірча—Сянік. Село було не дуже велике, і більшість мешканців села були українці.
3 розвідки знаємо, що ворог добре закріплений в силі одного батальйону. Найсильніші закріплення ворог має від лісу, а з другої сторони від Ляхави було чисте поле. Вирішено, що будемо наступати зі сторони Ляхави чистим полем, що ворог буде найменше сподіватись атаки з цієї сторони.
Виходимо на край лісу. Наказ сотенного: “Розтягнути розсипну лінію”. Наступаємо розсипною, стрибками. Чистим полем посуваємося все ближче до Кузьмини. Сріблястий місяць освітив поля так, що можна було знайти і голку, але то не спиняє наступу вояків УПА. Все ближче і ближче стрибками посуваємось. До села було біля півкілометра. Поки що ворог нас не помітив, бо всю увагу спрямував він в бік лісу. Вже ми майже під хатами. Кожному з нас застигає кров. Серце починає чим сильніше битись. Ще хвилина чи дві — і загуркотять наші кулемети.
Раптом з ворожої сторони пролунав крісовий постріл, мабуть, нас ворог завважив. Наказ сотенного: “Бігом вперед”. З могутнім “Слава!” вояки УПА, відкриваючи сильнин вогонь, підбігають під хати. Тут і там вибухнули стовпи полум’я з горіючих хат. Повстанці заскочили ворога сплячого, сталося справжнє пекло. Ворог, спанікований, не знав, що робити. Жодного наказу не було, кожен з них діяв як міг. Наше праве крило зліквідувало ворожу заставу, а герої-вояки вдерлися до хат і застали ворога ще на спанню. Почався рукопашний бій.
Вояки УПА спритно впоралися з ворогом. Польські “богатери” панічно втікали куди могли, а переважно, відстрілюючись, в бік лісу. Поміж хатами було багато вбитих.
По півгодинному бою Кузьмини здобуто. Сотенний був на правому крилі з чотою к-ра Іменного, там відчувався найсильніший опір ворога. Нараз довідуюся від к-ра Лагідного, що сотенний Громенко тяжко поранений. Чота Іменного з пораненим сотенним, згідно з його наказом, відступає.
Ворожу базу зліквідували. Вози, навантажені зброєю і харчами, частково ми забрали, а решту висадили в повітря. Сотня почала відступати. Чота Іменного забрала сотенного і відступила першою. їм треба було відступати знову чистим полем, звідки наступали. У нас було шість вбитих і шість поранених. Убитих і поранених забираємо з собою, щоб не дати ворогові над ними знущатись. Я залишаюсь з чотою Залізняка на заднє забезпечення, щоб притримати ворога.
Відступали під обстрілом. Кулеметники третьої чоти змінювали місця, щоб здезорієнтувати ворога. Відходити чистим полем було дуже тяжко. Поворотний відступ був дуже повільний, бо вояки були перемучені, і також нести з собою вбитих і поранених було нелегко.
Без великих втрат добились ми до Ляхави. Почало заноситись на Божий день. Треба було приготувати транспорти, щоб відправити поранених до санітарних криївок, бо Кузьмини їх не мали. Селяни швидко зорганізували транспорти, і поранених було відправлено до санітарних пунктів. Вояки заснули твердим сном. Тут дався взнаки брак сотенного Громенка, але сотня була на то приготована. Я, хоч був дуже втомлений, не міг піти на відпочинок. Моїм обов’язком було допильнувати порядок, забезпечити відпочиваючих вояків. Було питання — хто очолить сотню? По наказу командування, в разі смерті сотенного, команду перебирає перший чотовий. Щоб не ослабшовати сотні, я пропоную другові Лагідному очолити її до дальшого наказу вищого командування. Лагідний погодився і обняв командуванням сотню.
На другий день довідуємося, про розбнткн кузьминської залоги. Те, що залишилось, що не знищила УПА, навантажують і від’їжджають до Бірчі. За нашою розвідкою, ворог мав біля сотні вбитих і багато поранених.
По зліквідуванні кузьминської залоги, яка була укріпленим бастіоном і випадовою базою акцій ворога на опанованих УПА теренах, противник пожвавив свої дії, хоча вони були марними і не мали успіху. Польське командування стягнуло велику силу до Бірчі.
На терені де діяла сотня Громенка, таким сильним гарнізоном була Бірча. Була то дійсно твердиня з цементованими бункерами. Щоб не дати часу ворогові сильніше закріпитися в Бірчі, командування УПА вирішило знищити той гарнізон.
На початку листопада дні були дуже гарні і сприятливі для наших дій, хоч були всі познаки, що природа приготовлялася до зимового сну. Листя з дерев майже впало. Ще було приємно виспатись на свіжому повітрі під відкритим небом.
5 листопада 1945 року день видався дуже погідним і теплим. До нашої сотні прибули зв’язкові від к-ра Рена зі звісткою, що завтра до нас загостять два курені з України. Курінь під командою пол-ка Червоної Армії к-ра Прута, а друга сотня під командою також пол-ка Червоної Армії к-ра Різуна. Наказ к-ра Рена — мати докладні відомості про стан ВП в Бірчі та її обезпечення. Громенко, прочитавши “штафету”, усміхнувся і каже:
— За кілька днів буде справжня війна. 3 України до нас приходять два курені і мають виконати акцію на Бірчу. Про стан польської армїї в Бірчі ми маємо відомості щодня, а також про те, які вони мають фортифікації.
Наша сотня закватирувала в селі Ясеньові. Погода нам сприяла. Вояки взялись до своїх особистих упорядкувань, того їм не треба було нагадувати. Одні перевіряли зброю, інші чистили уніформи, так що кожний вояк часу не дармував.
За два дні під ранок в грушівському лісі з’явилися наші гості з України. До сотні приходять зв’язкові і повідомляють к-ра Громенка, що на нього чекають к-р Прут і к-р Різун. Сотенний бере зі собою боївку ПЖ (польова жандармерія) і відходить на означений пункт. За годину повертає зі штабами старшин даних куренів. Коли ті два курінні увійшли до нашої квартири, вони зробили на нас дуже приємне враження. Обидва стрункі, блондини, чисто українськими рисами лиця. Шик у них чисто, як у старшин високої ранги. К-р Громенко їх познайомив з нами і попросив почуватися як у себе в хаті. К-р Прут засміявся і дотепно відповів:
— Коби така хата у нас була.
Сотенний мене покликав і наказує зібрати нашу сотню і дати людей на охорону наших гостей, щоб вояки інших куренів по довгому марші могли відпочити.
Я роблю збір сотні і відходжу на місце, де розтаборилися ті два курені. Приходимо на місце постою. Нас затримує їхня варта. Я подаю кличку і прошу, щоб мене зконтактували зі службовим старшиною. За хвилю приходить службовий старшина, прізвища не пригадую. Ми знайомимося, і я йому передаю свою сотню на забезпечення, а їхні вояки хай відпочивають. Йому на допомогу призначений чотовий Іменний.
Тим часом Громенко гостив штаби двох куренів, а опісля спитав їх, чи вони хочуть відпочити. Вони погодились, але хотіли відпочити краще в лісі, як в хаті. Згодом всі перейшли до лісу на відпочинок. Сотенний Громенко покликав станичного теренової сітки і наказав, щоб він приготував харчі і м’ясо для тих двох куренів. Станичний почухав голову, бо то їх було до півтори тисячі вояків, і треба було забити кілька штук худоби.
— Наказ є наказ, — сказав станичний і відійшов.
Під вечір все було готове. Наші кухарі, а також і господині села Ясеньова, готували обід. Золоте проміння сонця сховалось за горами. Почало темніти, в таборі наших гостей заворушилось. Наші кухарі запросили їх до обіду. Поміж вояками і гостями зав’язались дружні розмови. Командири куренів пішли на обід до села, де їх наші господині і молоді дівчата обслуговували. Для них було це святом. К-р Різун каже:
— Вн тут живете, як в раю. Наші вояки не навчені гостювати по селах, та милуватися обслугою таких гарних українських красунь. Ми завжди воюємо, у нас відпочинку дуже мало.
По обіді просиділи ми з ними в довгих розмовах. Вони оповідали про свої подвиги, в яких обставинах знаходяться, які не до порівняння з нашими. Їм виглядало, наче ми маємо прогулянку з пригодами. К-р Прут сказав, що вони щодня мають менші чи більші сутички з більшовицькими спецвідділами і весь час мусять рейдувати. У них немає таких комплексів лісів, як у нас, що нам сприяють.
По приємних розмовах подались ми всі на відпочинок. По недовгім відпочинку обидва штаби і наш сотенний склад приступили до обговорення плану акції на Бірчу. Акція має початися цієї ночі. Обчислено, як довго забере марш до Бірчі. Ця акція почнеться опівночі.
Ще за дня рушаємо в сторону Бірчі. Наша сотня на переднім забезпеченні. Стрілецький рядок розтягнувся на кілька кілометрів. Мав я змогу перейти попри їхніх вояків. Кожен з них вбраний в радянські уніформи, випосажені в совєтську зброю, на їхніх обличчях можна було завважити хоробрість і завзятість.
Підходимо ближче до Бірчі. Бачимо, як мерехтять світла, але дуже рідко. Курінь к-ра Прута буде атакувати з півночі, курінь к-ра Різуна з півдня. Тому що з півдня є сильніші укріплення, то к-р Прут починає атаку першим. Ворог сконцентрував свою увагу на північ, а тим часом курінь Різуна вдарить їх, неприготованих, з півдня. Наша сотня зайняла місцевість біля Перемишля. В разі, якби їхала допомога з Перемишля, ми б їх привітали. Всі ми були на місцях на час. Година 12-та. З півночі заграли наші кулемети, відтак по хвилі заграли і ворожі кулемети, чути вже і вибухи гранат. Виглядало, що наші вже зайняли перші будинки. За хвилю в небі з’явилися клуби диму. Тим часом курінь к-ра Прута підсунувся під самі ворожі бункери. Нараз чуємо знову великі вибухи гранат. Поляки почали стріляти з вікон будинків, але їх скоро ліквідували серії наших кулеметів. Могутнє “Гурра! Слава!!” донеслось до нас на заставі.
Кожний з нас стискає руки, з питанням: чи здобудемо Бірчу. Ми віримо в хоробрість наших побратимів, в перемогу. Ураганні серії кулеметів і розриви гранат не перестають. Бій триває вже дві години, вогонь зайняв майже ціле місто.
Допомога ворогові не назрівала, бо наші попереривали телефонну комунікацію. Нараз чуємо, що кулеметні серії вщухають, мабуть, наші відступають. Коли кулемети зовсім затихли, командир дав наказ відступати. 3 к-ром Прутом був к-р Іменний з чотою, щоб при відступі гості зналІи, куди відступати, а збірний пункт мав бути в селі Семушові. Ми стягаємо свої застави і бігом долучаємо до куреня к-ра Різуна.
К-р Прут збирає до купи вояків, що виходять з різних сторін. Бачимо, що кожен з них, засапаний, змучений, але бадьорий, долучує до куреня. Тут не було місця, щоб запитатися курінного, чи акція вдалася. Сотенні пєревіряють свої сотні. Машеруємо в сторону Семушової, дорога до п’яти кілометрів. В марші можна було завважити по їхніх вояках — вони вертали мов з прогулянки. За якихось дві години маршу доходимо до Семушової, там вже був курінь Прута, бо їхня дорога була ближчою.
Село Семушова було досить велике і з півночі притикало до лісу. Якщо не всі могли на відпочинок приміститися в селі, то частина розташовувалась в лісі.
К-р Прут взяв у полон тридцять польських вояків, їх приміщено в двох хатах під острою вартою. Командні склади розташувались в селі. Розвиднілось.
Наш сотенний склад ще не спав. Цікаво нам було, які втрати маємо. Не було можливості когось з командирів спитати, але як бачимо по вояках і командирах, то акція вдалась, і Бірчу знищено. Але як — невідомо. Біля обіду к-ри куренів вже знали про перебіг акції. Обидва курені мали успіхи, бо підійшли майже до ворожих становищ, чого ворог не сподівався, що УПА може вдарити на їхні твердині. К-р Прут має трьох вбитими і п’ятьох легко пораненими. К-р Різун має лише сім поранених, з тим одного тяжко.
Польські вояки взяті в полон к-ром Прутом покулились, мов ягнята. К-р Прут звернувся, щоб наш виховник Зорян вклав їм трохи пропаганди, і треба їх відпустити. Службовий старшина зібрав всіх полонених до купи на поляну. Вони зі страху трясуться, бо не знають, що з ними буде, бо їм їхні командири змальовували УПА як бандитів, що лише грабують і мордують польське населення. Коли до них підійшов виховник Зорян, вони всі позривалися на ноги, але він наказав їм знову сідати. Запитав їх, чи вони розуміють українську мову. Нараз всі відповіли, що розуміють. Зорян промовив:
— Вояки Польської Обивательської Армії! Вам напевно ваші зверхники говорили, що УПА, то є купа бандитів (ми про це дуже добре знаємо), УПА лише нападає і мордує невинне польське населення. Ви сьогодні самі переконалися, що то брехня. УПА не є банда, але велика здисциплінована армія, краща від польської чи більшовицької. УПА має своє командування, свій політичний провід, який керує боротьбою. УПА не бореться за здобуття чужої землі, а бореться за здобуття Української Самостійної Держави. Ми боремося проти більшовицького поневолення. Ви будете відпущені до своїх частин. Перекажіть своїм колегам, хто така УПА і за що вона бореться. Не слухайте більшовицької пропаганди, бо вони імперію будують на брехні, — те ви скоро пізнаєте. Я вам передаю відозви до польської армії і до польського народу.
По промові Зорян підійшов до них, подав їм руку, що зробило на них приємне враження. Вони з радості кланялися і дякували за чемність, на яку вони не сподівались. Полонених було затримано до вечора.
Протягом дня вояки мали можливість зпізнатися з нашими побратимами-наддніпрянцями, які цікавилися нашою боротьбою на Заході. Найважніше було для цікавих, як до нашої боротьби ставиться наша політична еміграція, бо їм там, на східних землях Україпи, це мало відомо. Обидва курені складалися майже зі старшин і підстаршин Червоної Армії. Всі вони усвідомлювали, чого вони вступили в УПА, хоч декотрі не говорили чистою українською мовою.
По доброму відпочинку, під вечір, надійшов наказ приготовлятися до відмаршу. Всі ми попрощалися, стиснули дружньо руки, з надією, що стрінемося у Вільній Україні.
Полонених відпущено в їхню сторону. Наша сотня відмашерувала на свої оперативні терени, а два курені попрямували в Бєскид, а відтак вони мали йти рейдом на Словаччину, Угорщину і Румунію.
Наші вояки були дуже подивовані тими куренями. Яка в них дисципліна, завзятість, а особливо патріотизм! Як хотілось бачити Україну вільною!
Ніч була погідна, але вже повівав холодний вітер, так що було добре машерувати. Над ранком прибули ми до села Ляхавн, і там вирішено закватирувати. Селяни кажуть, що поляків не було вже кілька днів. Селяни вже довідалися, що була акція на Бірчу, що бандерівців було понад десять тисяч, що частково Бірчу знищено. Про кількість вбитих і поранених ще не можна було довідатися.
По акції на Бірчу якийсь час польське командування не висилало експедиційних частин в терен. Деякі села частково були вивезені, а частина населення, яка схоронилася, залишилася на місцях. Залишені селяни приготовляються до зими. Є чутки, що ворог не буде нікого зимою переселяти. Сотня часто змінювала місця постою і кватирувала переважно по селах.
Природа почала мінятись. Пожовкле листя майже поопадало, температура також змінилася. Наближалась зима, яка для українських повстанців ніколи не була сприятливою. Нам треба було заздалегідь приготуватись до зими: треба було придбати харчів, на випадок ворожої блокади, якої ми завжди сподівались. Якщо не буде можливости зайти до села, треба мати харчі в магазинах, а також зимові убрання.
Найбільше працювала теренова сітка ОУН. В усіх випадках населення жертовно нам допомагало. УПА була великим пострахом не лиіпе для польських селян, але і для польської армії, бо де б УПА не робила акції, то завжди мала успіхи, розбиваючи ворожі частини. Хоча часом відділиУПА робили акції малими частинами, у поляків було завжди враження, що “бандеровциф” було кілька сотень. Наші відділи оперували на знайомих теренах, а до того ж мали дуже добру розвідку. Що було заплановано польсько-більшовицьким командуванням, все те УПА знала заздалегідь. Якщо якусь частину висилали в терен, де оперували наші відділи, то найперше копали рови для оборони і ночами спали в тих ровах. Не дивлячись на ліквідацію переселенчих комісій, ворогові таки вдалося вивезти частину населення на схід.
Польське військо намагалося забрати майно, яке залишилось по виселенні, але не завжди їм те вдавалось. Наші відділи, коли довідувались, що дане село вивезли, то наскакували, розгромлювали залогу, і селяни повертались до своїх сіл. В той самий час, як сотня Громенка робила акцію на Кузьмину, сотня Бурлаки зробила акцію на село Воля Корінецька, де була ворожа залога. Сотня Бурлаки розгромила цей бандитський осередок без втрати жодного вояка.
Дня 29-го листопада знову були бойові відплатні акції за грабунки українського населення. Сотня к-ра Бурлаки виконала акцію на Гуту Березку, а наш відділ — на село Рудавку.
Зближалась невблаганна і жорстока зима. Земля почала замерзати. Хоч снігу ще не було, але грудневі морози і вітер добре дошкуляли. Зближався Свят-Вечір. Хоч вояцтво було постійно в боях, але таки знаходило час на різні розради. Кожному воякові було цікаво, де сотня буде святкувати Свят-Вечір, як то дозволить ситуація. В теренах було спокійно, тому немає думки, що ворог буде слідкувати, де сотня відзначатиме свято.
Після поранення сотенного Громенка в короткому часі на командира нашої сотні командування УПА призначило к-ра Орського. Сам Орський був середнього зросту, скромний виглядом і, на мій погляд, не був він енергійним к-ром. За кілька днів до нашої сотні прибув к-р куреня Коник, який цілком виглядав на командира: високий, біле кучеряве волосся, дуже енергійний. Опісля прибуття він наказав покликати старшин сотні на відправу. Був то один день перед Свят-Вечором, коли вояки відгадувалн, де сотня буде святкувати, і навіть не мали на думці, що на Свят-Вечір знову запланована акція на твердиню Бірчу. На відправі старший курінний поінформував, що завтра, на Свят-Вечір, заплановано акцію на Бірчу.
— Чому саме на Свят-Вечір? — був запит одного із старшин.
— Тому що це є наше велике свято, і ворог найменше буде сподіватися нашої атаки, — відповів курінний.
Акція має початись о 12-й годині вночі, і наша сотня має вимашерувати годині о 8-й вечора.
Курінний поінформував про ворожу залогу в силі однієї дивізії, забезпечену бункерами.
— Нам за всяку ціну треба тихо підсунутися під самі бункери і їх гранатами зліквідувати. Наша сотня наступає з півдня. Сотня к-ра Бурлаки — з півночі, де в разі допомоги ворогові з Перемишля, Бурлака мав би ії перетяти. Сотні к-ра Крилача і к-ра Яра мають наступати зі сходу. Думаю, що все всім зрозуміло і ясно. Якщо в когось з вас є питання, то прошу ставити, — сказав курінний.
Чотові розійшлись на свої квартири. Вояки все ще не втрачали надії на зустріч Свят-Вечора, але було питання: в якому селі. Всі села, які є ще вкупі, сподіваються, що сотня буде святкувати з ними. Це ж Свят-Вечір, це хвилина, яка нагадує цілому світові, що народився Месія. Це час, коли до хати діти вносять дідуха, розстелюють в’язанку соломи на долівці. Коли сім’я сідає до святково прибраного столу, батько як голова родини благословляє родину традиційною кутею та вітає:
— Христос рождається!
Тут радощам не було кінця.
Нам, повстанцям, які відлучені від своїх рідних, пригадуються минулі роки, виникають спогади від дитячих літ аж до сьогодні. Кожен з нас дає собі питання: чому і за що ми опинилися в рядах УПА? Відповідь лише одна: щоб бачити Україну вільною від більшовиків, від Москви!
Іван Йовик. “Нескорена армія” (Із щоденника хорунжого УПА”)