Між молотом і ковадлом: версайська система і держави осі. — Гітлер і Україна. — Розмова в головній квартирі Гітлера. — Незалежна держава з українських земель під Польщею? — Свідчення адмірала Канаріса і генерала Лягузена. — Вияснення полковника Андрія Мельника. — Адміністративно-поліційний курс ОУН. — Розповідь Івана Андрійкова. — Вишкільний центр ОУН у Завберсдорфі. — Старшинська Школа ОУН у Хімзее. — Інформації Норима. — Практичний вишкіл у Брук. — Військові Відділи Націоналістів заганяються під Львів. — ОУН порядкує здобуті від поляків землі. — Пригода в Команчі на донос поляків. — Рятунок від розстрілу.
Політична ситуація в Европі наелектризувалася до нечуваних меж, кожної хвилини міг ударити грім. То тут то там сліпучі блискавки перерізували небо, після чого наставала ще більша тьма і страшне вичікування в непевності: що принесе це для України?
Власне, не було підстав до надій на добру зміну. В світі стояли проти себе дві величезні сили, от-от зударяться з собою, як дві стіни, але ні з одного ні з другого боку — нічого про Україну. Світ Заходу заінтересований у збереженні Версайської Системи, що розчетвертувала Україну. Для нього найважніше — спинити розріст Німеччини і затримати політичний статус кво, отже з того боку не можна сподіватися нічого, абсолютно нічого. Тимбільше, що в своїх рахунках відводив він велике місце для СССР, як для потенційного союзника проти Німеччини, і за всяку ціну старався зв’язати його з собою. А це був гріб України.
З другого боку — держави осі Берлін-Рим, довкола яких гуртувалися антикомінтернівські сили і всі, що заінтересовані були в поваленні версайських порядків в Европі. Що могло бути більш природне, як туди прямувати свій зір? Ця сила прагнула зміни, а тільки при зміні існуючого стану могла зактуалізуватися українська справа. Найбільш трагічне в тій ситуації було те, що антиверсайські тенденції своєю фактичною поставою до української справи майже наперед перекреслювали всі надії. Правда, Гітлер витягнув з запліснілого політичного арсеналу гасло самовизначення народів. Але тільки на те, щоб покористуватися ним в обмежених розмірах, для розвалу Чехословацької Республіки і тільки тому, що авторами тих гасел були західні демократії, що свого часу спрепарували їх на розбиття австро-угорської монархії. Тут Гітлер бив їх їхньою власною зброєю і становище їх через те було доволі незручне. Та що з того? Вже Віденський Арбітраж, що віддав Мадярщині найбільш урожайні й найгустіше заселені околиці Карпатської України разом з двома її найбільшими містами — Ужгородом і Мукачевом — недвозначно показав, якими стежками йде німецька політика, не кажучи вже про те, що ввесь час Гітлер готовий був одним махом ліквідувати Карпатську Україну в торгах з Польщею за Данціґ і “коридор”, не дивлячись на ніяке самовизначення народів.
Поведінка Німеччини не була для ПУН ані тайною ані загадкою. Ясно й логічно випливала вона з тих заложень, що їх як на долоні виложив Гітлер у свойому програмовому творі “Майн Кампф”. З якоюсь праґерманською брутальністю проповідував він культ сили, союз сильних з сильними, топтання чоботом народів менших і слабших, що їх згірдливо називав “народами-жебраками”. Зокрема ніякого сумніву не могло бути в його поставі до України, що її він рідко й називав так, послугуючись радніше терміном “Південня Росія”, а в кожному разі трактував це як поняття територіяльно-географічне, ніколи як національно-політичне. Правда, інакше говорить аґітатор, заки прийде до влади, а йнакша мусить бути мова державного діяча, що відчуває на собі тягар відповідальности. У внутрішньо-німецькій політиці скапітулював він швидко, відкинувши партійно-політичні і станувши на державні позиції. Зате нічого не вказувало на якісь зміни в поставі Гітлера й націонал-соціялістичної партії щодо її зовнішньої політики, а зокрема щодо поняття “лебенсравму”42 в Україні.
Здаючи собі справу з того, Провід Українських Націоналістів пильно дбав, щоб відповідальна українська політична думка не піддавалася ілюзіям у ставці на Німеччину. Вже далеко до-війни з його доручення переложено на українську мову ті уступи з “Майн Кампф”, що мали відношення до України і ген. Капустянський опрацював до того широкий коментар, де з’ясовував становище ПУН. Цей еляборат розіслано всім членам і референтам ПУН та Крайовим Провідникам.
Одначе — чоловік стріляє, а Бог кулі носить. Можуть собі Гітлер і його націонал-соціялісти плянувати одне, а розвиток подій і фактичний уклад сил може довести до іншого. Багато буде залежати від того, якою буде постава українського народу в критичний час, скільки він викаже сили й моральної витривалости, який буде в той час його провід. Туди мусять іти і на те мусять бути спрямовані зусилля ОУН.
І така була основна теза ОУН: розбудувати власну силу, освідомити українські маси, не покидаючи водночас маневрування серед усіх тих мілітарних і політичних факторів, що могли б бути помічні в поваленні ворогів української нації.
Не багато стелилося можливостей. Але була така хвиля, що могла кинути промінчик надії і дати українській нації опору далеко сильнішу і більш тривалу політично, як це могло бути в Карпатській Україні.
Коли Гітлер зачинав війну з Польщею в вересні 1939 року, помимо всіх бундючних заяв, як показалося з пізніших свідчень, не був він певний, що вся ця авантюра скінчиться за три тижні. Це було несподіванкою не тільки для нього, не тільки для його військового генерального штабу, але й для самої Польщі та її союзників. Авже ж, після доконаного факту кожен схильний говорити: “я так і думав”, одначе можна прийняти за певність, що так Гітлер як і противна сторона вважали упадок Польщі певним, лише не в такому головокружному темпі. Бо Польща фактично війну програла вже в першому дні, — все дальше, це була тільки аґонія.
Гітлерові залежало на тому, щоб цей похід проти Польщі докінчився блискавично, він мав надію, що західні держави погодяться з витвореним станом так, як погодилися з окупацією Австрії та з розчленуванням Чехословаччини. Тоді він матиме передишку в підготові до хрестоносного походу проти большевизму і здійснення своїх плянів “лебенсравму” на сході Европи. За ціну швидкої капітуляції Польщі він готовий був на різні політичні комбінації, з яких одною з важніших було обкроєння Польщі до її етнографічних границь, стосуючи черговий раз ту саму засаду, що її вже раз приложив до Чехословаччини. Зайво згадувати, що Шлеськ, Помор’я і Познанщину вважав він землями не польськими, тільки німецькими і тут не могло бути мови про ніяке “самовизначення народів”.
Для Німеччини така розв’язка давала надзвичайні користі, бо:
а) Німеччина відзискує тоді на сході свої землі, що їх утратила колись у 1918 році,
б) з українських земель у Польщі постає незалежна українська держава, що може колись стати помостом і випадовою базою до сходу на большевію,
в) залишається суверенна Польща, дуже окроєна, з політичного й мілітарного боку, але з суверенним урядом, з яким можна заключити мировий договір і відібрати в той спосіб Англії й Франції підставу до інтервенційної війни,
г) обидві держави, польська й українська, були б економічно, політично й мілітарно настільки слабі, що мусіли б залежати від Німеччини й лежати в орбіті її політичних та економічних впливів,
ґ) престіж Гітлера і націонал-соціялістичного режіму зріс би в очах німецького народу до небувалих висот.
Хтось міг би сказати, що це мрії відтятої голови. Але, ану ж стануть вони дійсністю? Нема сумніву, що такі комбінації мусіли снуватися і в голові самого Гітлера і серед його найближчого оточення.
Шеф німецької військової розвідки, адмірал Канаріс, арештований після невдатного атентату на Гітлера 20 липня 1944 року й повішений напередодні приходу альянтських військ, подає дуже цікаві дані про німецькі пляни відносно України в свойому щоденнику, з якого збереглися тільки частини.
Дня 12 вересня 1939 року, отже в часі, коли з мілітарного боку доля Польщі була вже перерішена, але ще перед совєтською інтервенцією, Гітлер перебував у своїй Головній Військовій Квартирі, що містилася в спеціяльному поїзді на станції Ільґенав на Шлеську. Польські дивізії, поскільки їх не знищено або не оточено зараз таки близько границі, відступили в долину Висли довкола Варшави, були оточені в двох великих кітлах на північ від Лодзі і коло Радома, а частина їх відійшла за Сян у напрямі до румунської границі. Постало питання, чи бомбардувати Варшаву, чи змусити її облогою до капітуляції. В тій цілі відбувалася нарада в Головній Квартирі Гітлера, був там приязний теж і Канаріс. Ось що пише він про те в свойому щоденнику:
“Як тільки ми ввійшли, міністер заграничних справ фон Ріббентроп виложив мені свою думку про те, як може закінчитися німецько-польська війна політично. Після того, в вагоні Кайтеля, розвинулася над тою справою дискусія і зроблено з неї такі підсумки:
Перша розв’язка: наступає четвертий розбір Польщі і Німеччина деклярує своє незаінтересування землями на схід від Нарви — Висли — Сяну в користь СССР.
Друга розв’язка: з решток Польщі залишається незалежна держава. Це було найбільш понутру Фюрерові, він міг тоді переговорювати з польським урядом, як установити мир на сході.
Третя розв’язка — розподіл решток Польщі.
а) Литві запропонувати Вильну з околицями,
б) Галичина і польська Україна стають незалежною державою, (під умовою, що це буде сприємливе для СССР).
На випадок третьої розв’язки мені припало б завдання подбати про революцію, зорганізовану Рухом Незалежної України полк. Мельника, щоб підняти його проти жидів і поляків в Україні. Але треба б не допустити, щоб цей рух перекинувся до російської України (Велико-український Рух)”.43
На моє прохання до Голови Проводу Українських Націоналістів, чи справді було щось на ділі і чи відкривалися можливості державної незалежности для Західньої України в той час, дістав я понижчі роз’яснення:
“… Дуже вдячний Вам за уривок з монографії про Канаріса. Радий був би я піти назустріч Вашому бажанню, та не в силі цього вповні зробити, бо не маю під рукою мойого архіву з документами з тих часів. А відтворювання з пам’яти цих моментів не дасть повнотного образу. В кожному разі, радо відповім у коротких словах на Ваші питання.
ОУН утримувала до і в часі німецько-польської війни зв’язки з політичними і військовими чинниками Німеччини.
І зрештою, не однієї тільки Німеччини. В дні виповідження Німеччині війни Англією і Францією був я прийнятий у Берліні шефом східнього відділу міністерства заграничних справ. Цікаво, що він, знаючи німецькі пляни відносно Польщі, давав зрозуміти, що в українськім і німецькім інтересі є не анґажуватися українцям збройно проти поляків, а зберігати сили на майбутнє. Він рахувався тоді з тим, що ціла Польща дістанеться під збройну руку Німеччини, отже будуть зайняті теж Західньо-Українські Землі.
Короткий час пізніше підтвердив це становище Канаріс на моїй конференції з ним у Відні. В приявності полк. Лягузена він ґратулював мені, а через мене українцям, щасливого вирішення питання Західньої України, що отримує самостійність. Був це вислід останнього побуту Канаріса в Головній Квартирі Гітлера. Полковник Лягузен, відпроваджуючи мене до брами готелю, в коридорі робив мене осторожним, мовляв, це вирішення не дефінітивне, бо якраз ідуть на ці теми розмови Ріббентропа з Молотовом. Видно Канаріс ще не знав тоді всього.
Питання українського уряду на Західніх Землях було в тому часі справді актуальне і його дискутовано в нас на Вужчому ПУН. Мався на увазі коаліційний уряд з представників західньо-українського політичного світа і виготовлена була ліста членів того уряду, між ними половина націоналістів. Прем’єром передбачений був Омелян Сеник-Грибівський. До розмов з передбаченими членами не дійшло. Нереальним стало творення українського уряду, коли наступив поділ Польщі між Німеччину і СССР по лінії Сян — Буг — Нарва.
В часі німецько-польської війни і ще далеко до неї користувалися ми радіовисильнею в Пряшеві, що стояла без обмежень до нашої диспозиції — обслуговували її наші спікери.
Ось стільки, що я мав би сказати в коротку відповідь на Ваші запитання.
Здоровлю Вас, Друже, всім добром, 5 жовтня 1953 року,
підпис: Андрій Мельник.
Може колись будуть публікуватися німецькі документи з тих часів, а може хтось з німецьких мемуаристів насвітлить докладніше, які були справжні німецькі пляни відносно західньо-українських земель у тому періоді. Покищо ця справа окутана таємницею мовчанки.44
Якби там не було, ОУН зо свойого боку робила, що і скільки лежало в її спроможності і, незалежно від німецьких плянів, що на них не мала впливу, мусіла бути готова використати найменшу можливість висунути українську справу на ширшу міжнародню арену, або, якщо б ту справу висунув хто інший, з тої нагоди скористати.
Найперше й найголовніше, що в даний мент можна і потрібно було зробити, це тримати своїх людей на поготів’ї. Студент Іван Андрійків розказує нам про таку підготову в одній ділянці, а саме про організацію адміністративно-поліційного апарату. Оповідання його настільки цікаве, що варто його ось тут переповісти, бо кидає воно світло на ті умовини, серед яких приходилося в тому напрямі працювати членам ОУН за кордоном.
“Я жив у місті Ґрац в Австрії від кількох літ, студіював там медицину. Був нас там більший гурт націоналістів і десь під осінь 1938 року сформували ми з-поміж себе Місцеву Екзекутиву ОУН під проводом студента медицини Володимира Салабана. Разом нас було тоді одинадцять людей. Ми відбували реґулярно свої сходини, переходили ідеологічно-політичний вишкіл, обговорювали й передискутовували важніші події з українського політичного життя і з міжнародньої політики. Все те діялося дуже конспіративно, вліті на прогульках за містом, а взімку в замкнених квартирах.
Після того, як ми вже так працювали над собою майже рік, дійшло до нашого відома, що паралельно з нами діє друга Місцева Екзекутива і на її чолі стоїть д-р Н. Н.,45 що саме тоді приїхав до Ґрацу кінчати свої студії, крім нього відомо нам ще було про одного з наших товаришів, д-ра Лебедовича. Обидві Екзекутиви деякий час нічого про себе не знали, кожна мала окремий зв’язок до Відня, але в обмеженому числі людей, у чужому місті, годі було довго конспіруватися перед собою і вкінці прийшов згори наказ нашу Екзекутиву зліквідувати.
На короткий час передтим виїхав до Відня студент Синенький, докінчувати там свої студії. Одного дня дістав я через нього наказ негайно приїхати до Відня. Я поїхав своїм мотоциклем і зголосився в Костя Горського46 в організаційній домівці. Запізнався я тоді з Ярославом Барановським і з сотником Ріхардом Ярим, що приїхав туди зо своєю дружиною. Не сподівався я, що мене там затримають на довше, бо я вже був після абсолюторії, ще залишався мені один іспит до повного закінчення моїх медичних студій. Здавалося мені, що полагоджу там якісь справи і відпустять мене назад до Ґрацу, навіть не взяв я з собою речей, поїхав так, як стояв.
Мені сказали, що назрівають великі політичні події, гряде війна, ОУН мусить мобілізувати своїх членів і тримати їх укупі, щоб були під рукою. Нема тепер часу думати про студії, поїду до вишкільного центру ОУН, де вже зібралося багато таких самих, як я, а звідти вже нас будуть спрямовувати, куди це буде доцільне й потрібне.
Того самого вечора виїхали ми з Відня. Попереду їхав Ярий автом ще з кількома, я ззаду на мотоциклі. Не знали ми, куди їдемо. Бачу, переїхали ми місто Вінер Нойштадт і спинилися в якійсь місцевості, як показалося пізніше, це було село Завберсдорф. Посередині села стояло щось неначе великий двір, а може старий манастир, бо на подвір’ї була мала церковця, а все те оточене високим муром, так що не видно з села, що діється в середині.
А там уже людей назбиралося чималенько, всі приїхали таким самим способом, одинцем, або найвище по кількох, і під вечір, щоб не викликувати зайвої цікавости в мешканців села. Першого побачив я Івана Рогача з Карпатської України, він якраз мив посуду і зустрів мене жартами — це відразу впровадило мене в товариську атмосферу. Застав я там деяких своїх знайомих зо Львова, що перейшли в останніх часах границю. Всі ми мусіли покинути свої правдиві назвища й перейти на фіктивні, або користуватися псевдами.
Генерал Віктор Курманович Це й був вишкільно-збірний центр ОУН в Австрії, приділювано туди переважно або таких, що вже служили в війську, або в Карпатській Січі, або відзначилися, як бойовики. Там давали нам мінімум військового і політичного вишколу, бо власне це був неначе переходогий табір, з якого мали ми роз’їжджатися на різні спеціяльні вишколи, ніхто не знав куди й коли — про те рішав провід вищого ступня. Командирами були або старшини з української армії, або з Карпатської Січі, вони змінялися часто, щораз кудись від’їжджали, назвищ їхніх не знаю, все було законспіроване під псевдами, було суворо заборонено вживати правдивих імен і назвищ навіть у розмовах між собою. Властивим командиром уважався там Ярий, що приїжджав часто, десь недалеко звідти мав він свій хутір. Час до часу навідувався до нас генерал Віктор Курманович.
На мене припало зорганізувати науку їзди на самоходах і мотоциклях. Поки що був тільки один мій мотоцикль, та вже на другий день вислано мене до Відня купити якесь авто для науки їзди, а на інструктора спроваджено П. С., давнього члена ОУН ще з Праги, що перейшов усі події в Карпатській Україні і жив тепер у маленькому містечку коло Ґрацу.
При помочі Горського купили ми в Відні за 800 марок старе авто марки ФН, перетранспортували до Завберсдорфу і почалася наука. Терен до науки був дуже невідповідний, не було де розігнатися, крутилися ми в колесо на подвір’ї між деревами і не диво, що незабаром сталася прикра пригода. Один з курсантів, по псевді Дубовий, розбив авто і поторощив шофера. Сильно виганьбив нас за те Ярий, що ми своєю неввагою розтрачуємо організаційні гроші, а їх так тяжко здобувати.
За два тижні прийшла черга на мене їхати на один з тих спеціяльних вишколів. Викликано мене до Відня і там про те повідомлено, а разом зо мною який десяток інших. Провідником нашої групи був А. А.47 Видано нам строгі довірочні інструкції, як маємо поводитися з нашими німецькими інструкторами після приїзду на місце, забезпечено документами на фальшиві назвища і за ніяку ціну не дозволено розкривати перед німцями наших правдивих назвищ і взагалі ніяких подробиць, що відносилися до наших осіб і до нашого життя. Ми всі зналися або з давніших ще часів, або вже з Завберсдорфу, але доручено нам удавати з себе зовсім не знайомих.
Заїхали ми до місцевости Найссе на Горішньому Шлеську і заквартирувалися тимчасово в будинку пожежної сторожі. Кожному з нас дали якесь німецьке ім’я, мене назвали Гансом. Сказано нам коротко, що нас вишколять на вищих командирів поліції, щоб ми не гаяли часу, пильно прикладалися до науки, не зробили сорому ані інструкторам ані нашій організації, в той спосіб прислужимося нашій батьківщині, що наділила нас довір’ям і вислала на науку. Після того люксусовим автами заїхали по нас інструктори і забрали до своєї головної квартири в місті Бресляв. Дуже гарно прийняли нас у їдальні, але при тому пильно обсервували нашу поведінку, малося неприємне враження, що виставляють нас на пробу, наскільки ці “люди зо сходу” вміють вести себе в культурний спосіб. Кожного зокрема дуже пильно розпитували про всячину, про різні особисті справи, хоч ми не багато на ті питання відповідали, далі розмовляли на загально-політичні теми, цікавилися нашою освітою і знанням, одним словом — ґрунтовно перевір’яли нашу інтеліґенцію. Це випало мабуть задовільно, бо на другий день зачалися вже наші щоденні зайняття.
Рано — руханка, вправи у стрілянні і доповнення військового знання згідно з наймодернішим на той час станом військової справи. До полудня і частинно після обіду — доповіді і практичні науки з різних ділянок поліційного діла, як ось, політичної поліції, кримінальної, охорони фабрик. Видно було, що все це першорядні фахівці і докладають усіх сил, щоб ми справді чогось навчилися. За короткий час вичерпали ми неймовірно велику масу матеріялу. Пополудні їздили ми часом оглядати криміналістичні музеї, поліційні інсталяції, лябораторії, студіювали слідчі технічні засоби боротьби зо злочинцями в різних ділянках, як ось фальшуваннях грошей, торгівля живим товаром і т. ін.
Найцікавіше для нас було, що всі інструктори було або з кримінальної поліції (Кріпо), або з порядкової поліції (Шупо), не було нікого з таємничого Ґестапо, перед яким мимоволі будився в нас ляк, і з того ми були дуже вдоволені.
Режім у нас був суворий: нікуди не вільно ходити, не стикатися з місцевою людністю, крий Боже, щоб приставати з жінками.
Інструктори підходили до справи з правдивою німецькою солідністю і ґрунтовністю, навряд чи більше уваги прикладали б до своїх власних земляків. Характерне — я собі те запам’ятав — що перестерігали нас, щоб не бити в’язнів. Це саме можна осягнути примусовою працею і монотонною одноманітністю життя. Бити в’язнів не слід не тільки тому, що це не по-людськи, але й тому, що легкі результати в окремих випадках деморалізують цілий поліційний апарат, обнижують його справність, здібність і винахідчивість у боротьбі з проступним світом. Коли після стільки років і після жахливого німецького господарювання в Україні згадаю ту науку, не можу стриматися від гіркої іронії, що не вистачає такі засади виголошувати, треба вміти самому їх дотримуватися.
Наш курс мав тривати кілька місяців і коли б удалося нам його закінчити, ми справді могли б уважатися як не фахівцями, то принаймні настільки теоретично підготовленими, що могли б зорганізувати і втримати поліційний апарат „у перших хвилях закріплювання української державносте. Несподівано для нас вишкіл скорочено до чотирьох тижнів — наближалася вже війна. Відправлено нас назад до Відня й передано до диспозиції нашої Організації. Переїжджали ми запльомбованими вагонами через польську територію і коли вранці крізь вікно побачив я польського поліциста, на мене впав переляк, мигнула думка, чи не видали нас полякам?”
Правдоподібно таких вишколів було більше в різних місцях та в інших ділянках, на жаль трудно зібрати про те інформації. Багато людей, що або організували або брали участь у тих курсах, погинули вже, дехто залишився під большевиками, а решта розбрилася по світі.
Паралельно з ними йшла підготова чисто військова. Мали творитися військові частини під командою полк. Романа Сушка, туди включено наразі всіх Карпатських Січовиків, що відступили після боїв з Карпатської України, всіх членів ОУН, що постійно перебували на еміґрації, чи то на студіях, чи на праці, а також і тих, що втікали з Польщі, а їх число з дня на день більшало. Була надія, що дістанемо ще перебіжчиків і полонених з польської армії, а прийшовши на рідні землі проголосимо мобілізацію членів ОУН і всіх добровольців, що схочуть узяти участь у формуванні перших кадрів української армії.
Постава німців до тієї справи була неясна. Кінець-кінців усе залежало від того, як буде вирішене українське питання з політичного боку, а на те ми мали дуже малий вплив. Військове німецьке командування, зокрема нижче, не ставило перешкод для підготовної організаційної праці, подекуди навіть помагало. Власне, ніхто з них не знав, на яку ногу стати: помагати небезпечно, бо нема наказу ані виразного дозволу згори, а перешкоджати незручно, бо такі військові частини дуже можуть придатися, не так для воєнних операцій, як для зв’язку з населенням і для втримання прихильних для німецької армії настроїв на окупованих територіях.
Цю нерішеність нижчих військових німецьких чинників використовувала ОУН. Не гаючи ні одного дня напружила всі свої людські і скромні фінансові засоби та всякі льокальні зв’язки, щоб створити якнайбільшу за даних умовин військову силу. ОУН сподівалася, що після приходу на західньо-українські землі ця сила швидко розростеся, ще заки закінчиться воєнний стан, а тоді, в оперті на свою силу, можна буде корисніше впливати на політичну розв’язку української справи. Таким чином удалося сформувати два повні піхотні курені і якусь частину розсіяних відділів, роздобути для них давні чеські однострої, перефарбовані на темно-зелену барву, і ручну зброю. Завданням їх було посувалися зараз за першою фронтовою лінією, закріплювати український характер місцевої влади, заводити адміністрацію, пильнувати порядку, зберігати українське громадське майно, а рівночасно ввесь час побільшувати свій кількісний стан, збіраючи по дорозі членів ОУН та набіраючи добровольців.
В похід рушено через Словаччину, бо туди найближче до українських земель. Курені були поділені на менші частини і прикріплені до німецьких формацій. Все було сповнене ентузіязмом, та хутко прийшла прохолода. Не встигли перші частини підійти під Стрий — військовий штаб ОУН стояв тоді в Самборі — коли прийшов німцям наказ відступати за Сян, Ріббентроп договорився вже з Молотовом. Полковникові Сушкові передано, що його відділи мають відступати теж, будуть вони вживатися для охорони й евакуації українських утікачів та їхнього майна, при чому заохочували його організувати масовий ексодус українського населення за Сян і до Німеччини. Це було німцям потрібне з двох причин: по-перше, німецький воєнний промисел і хліборобство потребували робочих рук, по-друге, сподівалися використати це як політичну демонстрацію проти большевиків, що наче б то прийшли “визволяти” українців з-під польської панської кормиги, а ось українське населення воліє німців від большевиків.
Полковник Сушко мав усі повновласті від ОУН на час війни. Крім того біля нього в штабі перебували постійно Ярослав Барановський, секретар ПУН, і Йосип Бойдуник, Головний Контрольний ОУН, так що в усіх важніших справах був час і можливість нарадитися. В тій ситуації нічого іншого й не можна було зробити, як відступати разом з німецькою армією. Але полковник Сушко виступив гостро: зложив свої військові відзнаки командира, затримавши тільки однострій, запротестував проти наміру розформувати українські військові частини, зорганізовані українськими заходами і за українські гроші, а в справі евакуації населення заявив, що буде триматися директив свойого Проводу. І справді ані не ведено пропаґанди за виїздом у Німеччину з рамени ОУН, — це могли собі робити окремі люди в приватних розмовах, — ані теж не заохочувано лишатися під большевиками. Те, якщо йдеться про загал населення, бо члени ОУН діставали свої окремі накази. Залишено повну волю щодо того для всіх, що не були заанґажовані в якусь політичну роботу. Не лежало в українському національному інтересі, щоб наші землі пустіли від свідомого політичного елементу. Залишено теж для праці ОУН в нових умовинах усіх тих її членів, що досі не були розконспіровані і що мали шанси продовжувати свою працю далі.
З тяжким серцем почався відворот на захід, у район міста Коросна, що його вибрано на збірне місце для втікачів і демобілізованих українських вояків з Військових Відділів ОУН, що з такою вірою і з таким запалом вирушали перед трьома тижнями в похід на Україну.
Послухаймо, що розказує про ті часи командир сотні Військових Відділів Націоналістів, поручник Євген Норим-Гутович.
“В жовтні 1938 року виїхав я з Відня до замку в Завберсдорфі. Там був законспірований збірний і переходовий пункт для організаційних людей, що їх по якомусь часі висилали на військовий вишкіл або на різні організаційні роботи. В часі мойого двомісячного перебування в замку було около 50 людей. Управителем був якийсь старший член Організації, я вже забув його назвище чи псевдо, а загальну опіку над цілістю мав сотник Ярий, що доволі часто приїжджав до нас у відвідини.
Життя йшло там на військовий лад, як у казармі: вишкіл військовий, політичний, ідеологічний. З початком грудня 1938 року мене, як колишнього військовика, призначили до старшинського вишколу, що відбувався в Баварії, в будинку над озером Хім. Дім був строго законспірований перед довкіллям, ніхто не мав туди доступу і ніхто не знав, що там діється.
Вишкіл з нами переводив генерал-поручник Ендерс та ще один старший віком майор, не пам’ятаю його назвища. Всіх учасників нараховували ми рівно тридцятку, кожен з нас відбув уже якийсь засадничий старшинський вишкіл в іншій армії, як от польській, румунській чи чехословацькій. Треба сказати, що вишкіл поставлений був на дуже високому рівні. Крім звичайних теоретичних викладів відбували ми теренові вправи і часто їздили на різні показові маневри реґулярної німецької армії. Звичайно супроводжали нас тоді наші інструктори, а крім них додавали нам для опіки якихсь людей у цивільних одягах. Хто вони — невідомо, та ми здогадувалися, що це поліцисти і що їхнім завданням було стежити, щоб ніхто з посторонніх людей не підходив до нас і не розмовляв з нами. А нас самих представляли, як групу заграничних студентів з різних країн.
Поручник Євген
Норим-ГутовичТаких вишколів, разом з нашим, було три. Наука в них тривала шість місяців і за ввесь цей час ми не мали ніякого контакту з зовнішнім світом, за вийнятком того, що приїжджали до нас з відвідинами генерал Капустянський і полковник Сушко.
Після закінчення шостимісячного старшинського курсу перевезли нас до міста Брук коло Відня. Там, у т. зв. Піонір-касерне вже зібрано було біля шістсот наших хлопців на військовий вишкіл і ми були призначені до них, як командири й інструктори.
Цілість поділялася на два вишкільні курені. Командиром першого вишкільного куреня був поручник Карачевський, під псевдом Свобода,48 команду другого вишкільного куреня передано мені. Користувався я тоді псевдом Норим. Для помочі дали нам кількох німецьких підстарший та одного майора, що завідував адміністрацією.
В якийсь час пізніше німці самі потребували тої казарми і ми переїхали тоді до містечка Кріппенав бай Обертравм та примістилися в казармах гірської артилерії. Там і закінчили ми вишкіл. Замітне, що в часі тих військових курсів кладено натиск не тільки на реґулярне військове навчання і на реґулярні вправи, але теж і на диверсію на тилах ворога. Бо ми самі не знали ще, як прийдеться нам воювати, чи на реґулярному фронті, чи партизанкою в запіллі ворога.
Коли нарешті прийшов довго вичікуваний момент і почалася польсько-німецька війна, ми пережили гірке розчарування. Старшини і стрільці були певні, що вони будуть творити ядро реґулярної української армії і вона швидко розростеться, як тільки станемо на українській землі. Офіційна наша назва була “Військові Відділи Націоналістів” (ВВН) і такі ініціяли вириті були, разом з порядковим числом, на відворотній стороні відзнаки, що її носили ми на рамені. Одначе рідко хто вживав тієї назви, а багато і зовсім про неї не знали. Так. німці як і широкий український загал називав нас не інакше, як тільки “Український Леґіон” і таким ми себе хотіли вважати.
Великим ударом для нас було, коли прийшлося нам ділитися на малі відділи з призначенням до різних німецьких частин. Щоправда, комплетною несподіванкою, принаймні для нас, старшин, це не було. Вже давніше завважили ми, що між німцями йде за нас боротьба. Військові кола обстоювали думку, що нам треба йти на руку якнайбільше і справді серйозно ставилися так до військово-організаційної як і фахово-вишкільної сторінки “Українського Леґіону”. Натомісць партійне середовище не скривало своєї нехіті до нас і як до українців і як до військовиків, та часто робили нам пакості. Бували випадки, що забирали під якимсь претекстом уже вишколених людей, кидали їх кудись до фабрики або запроторювали так, що й віднайти їх годі. Чимало труду й мороки мав Провід ОУН, щоб відшукати тих наших людей і назад стягнути в сферу впливів ОУН, та й то не завжди це вдавалося.
Всі наші відділи йшли з південною німецькою армійською групою, що мала визначену маршруту через Словаччину на Сянки, Турку, Лісько, Устріки. Дехто підійшов дальше, до Самбора і до Стрия, а були й такі, що в свойому запалі загналися аж під Львів.
Мені віддано під команду доволі велику частину, бо в силі повної сотні. В часі, коли німці парцелювали з большевиками Галичину й Волинь, ми дійшли маршом до Устрік. Далі вже йти не було змоги, там ми зупинилися на якийсь час і моя сотня реорганізувалася, прийнявши в себе деякі менші відділи, що верталися з-під Львова й Дрогобича. Тоді зміцнилася вона до 250 голов і нам дано завдання очищувати Лемківщину від польських недобитків, що йшли крадьки лісами в напрямі на Мадярщину й Румунію, а при тому тяжко й жорстоко знущалися над мирною українською людністю по селах. Я розділив сотню на дві частини: з одною половиною вибрав собі на квартиру село Волковию, а другу половину розмістив у містечку Тісній. При помочі селян і на швидку руку зорганізованої сільської міліції робили ми облави по лісах, виловлювали польські банди, ловили теж і старшин, що скривалися головно по дворах і фільварках, та відставляли їх до Сянока.
По яких двох місяцях тої акції нас змінила німецька сотня. Після короткого відпочинку в Сяноці від’їхали ми до Криниці і там, у грудні 1939 року, нас роззброєно і демобілізовано”.
Для ілюстрації, як виглядала праця окремих частин ВВН і навіть окремих націоналістів у тих часах на звільнених з-під польської окупації українських просторах, продовжую ось тут розповідь Івана Андрійкова.
“Мене відправлено до міста Брук над Ляйтою, де на великій площі з дерев’яними бараками формувалися військові курені з самих українців, Всі ми, що перейшли спеціяльні курси для поліційних і адміністраційних справ, мали бути покищо включені в військові частини, після приходу на рідні землі плянувалося нас вилучити звідти, щоб могли ми перебрати наші функції, до яких підготовляла нас ОУН.
Застав я там уже около шістсот людей, поділених на курені. Командиром куреня, куди мене приділено, був поручник Йосип Карачевський зо Стрия, під псевдом Свобода. Разом зо мною був там ще Юрко Лопатинський, по псевді теж Свобода, далі Іван Крисько з Борислава, на псевдо Іван Кріс. Зодягнені ми були в однострої давньої чеської армії.
Приспішеним темпом ішов бойовий військовий вишкіл. Теоретичну його частину вели українські старшини в українській мові та з українською термінологією, командантами практичних вправ у гострому стрілянні й киданні ґранатами були німецькі інструктори, що вели себе дуже брутально.
Було ясно, що війна почнеться як не сьогодні то завтра. Всі ми були певні, що принесе вона нам українську державність, незнаний був тільки її територіяльний засяг, а зрештою заборонено нам було про те говорити й розпитуватися.
Я далі зайнятий був навчанням вояків їздити на мотоциклях та автомобілях, тут робилося це куди ліпше, як передше в Завберсдорфі.
По якомусь часі дали мені відпуску, щоб я склав свій останній іспит, я поїхав до Ґрацу і там промувався на доктора медицини, а коли вернувся до Брук, уже почалася війна. Свойого куреня я вже не застав, мені казали його наздоганяти і для товариства дали мені якогось цивільного типа в чорних окулярах, з ним мали ми поїхати до місцевости Енґерав напроти Братислави по австрійській стороні. Оказалося, що цей чоловік — мій товариш з гімназії, Славко Гайвас, з яким я не бачився багато літ.
Заїхавши до Енґерав мали ми заждати на Барановського і Горського, щоб нас переправили на словацький бік, в нас не було ані грошей ані документів.
По двох днях з’явився якийсь тип, забрав від мене мотоцикль і військовим автом перевіз без контролі до Братислави. Зголоситися мали ми в готелі ІМКА, при чому накликували нас до обережности, — там крутилася безліч усяких шпиків.
Нарешті зловили ми контакт з Барановським і з Костиком, та все ще не мали грошей і документів. Так і рушили дальше в напрямі на Пряшів. Головним шляхом ішло німецьке військо, колона за колоною сунули великими масами, це був страшний і грізний вид колосальної військової сили. Барановський і Костик поїхали трактом, нам казали їхати бічними дорогами, щоб оминати німців, а стрінутися мали ми в Пряшеві, в цегельні Заяця.
Дорога дуже погана, тяжко їхати мотоциклем. До того трапився нам випадок, перевернули ми й потовкли якогось словацького вояка, що їхав ровером, ледве втекли. Якось доїхали до Пряшева, допиталися до цегельні Заяця та не застали Барановського. Обидва вони з Костиком вернулися за чимсь до Відня, переказавши ждати на себе, за два дні приїдуть назад. З цих двох днів зробився майже тиждень, зайво було сидіти бездільно і ми постановили пробиватися далі на власну руку.
Словацьку границю переїхали ми в Межиляборцях у напрямі на Команчу. В одному селі під границею вчителював колишній український старшина Степан Миколин, він мав льокальні контакти з німецькими військовиками. Якась німецька частина шукала людей для зв’язку з українським населенням і нам запропонували туди піти. Була це 26 піхотна дивізія під командою генерала Крібля. Дали нам документи на зброю з правом вільно рухатися в обсягу діяння дивізії і ми негайно поїхали, нам спішно було дістатися до своїх. При тій нагоді попрохав нас Миколин перевезти невеликий магазин зброї ОУН, було там кілька скриньок пістолів марки ФН.
Польсько-німецький фронт у нашому районі стояв тоді під Устріками Долішніми. Не було там нікого, хто б підготовляв українську адміністрацію, і ми зараз же взялися за діло по думці давніших інструкцій, піддаючи теж дещо з власної ініціятиви. Скрізь по селах повівали українські національні прапори, часом траплялися й німецькі на привітальних брамах, ті ми знімали, щоб терен мав чисто український характер. З німецького командування вистаралися ми порожні бланки за підписом генерала Крібля, де вистачало вставити тільки назвища людей, призначених на комендантів поліційних станиць. Всюди ми творили ті станиці, вишукуючи людей, що могли б їх провадити. Лежало в нашій амбіції, щоб люди були безпечні свого життя й майна щоб мали довір’я до ОУН, як до організуючої сили. Власне, членів і прихильників ОУН у терені було доволі і на них ми спіралися в своїй роботі, хоч на зв’язок до провідних кол ОУН натрапити не могли.
По селах настановляли ми українських війтів з дорученням підобрати собі прибічні ради з-поміж поважних господарів і свідомих українців, все те німецька команда насліпо потверджувала. Так ми зорганізували цілу верховину від Команчі аж до самбірського повіту.
Щойно в Самборі впали ми на слід ОУН. Стрінули ми полковника Сушка, що мав там свою квартиру. В нього ми зголосилися, він розказав нам про тодішнє положення, про умову німців з большевиками і про конечність відвороту.
В той час перші лінії нашої дивізії доходили до Перемишля, останній санітарний відділ стояв ще в Команчі — ми мали можність рухів на досить великому просторі.
В міжчасі довідався я, що курінь, до якого я властиво належав, стоїть ще в Межиляборцях, якраз перебірається на українську сторону. Пістолі від Миколина я перевіз через границю, та не було кому їх передати, тоді я ще не був зв’язаний з полковником Сушком у Самборі. Я постановив відставити їх до команди свого куреня. Завантажили ми їх на сільські вози, їхали поволі гірськими серпентинами, а я за ними. Нагло над’їхали два військові авта. З одного вискочив Свобода-Карачевський, що пізнав мене, і тоді я від нього довідався, що за нами розписані гончі листи ОУН, що вважають нас за дезертирів і що станемо під судом. Ну, до суду ще далека дорога, а тим часом багато всякого діла, кожна хвиля несе нові завдання. Карачевський запропонував перевантажити пістолі на свої авта, він завезе їх швидко до Самбора, а мені найкраще буде їхати до Команчі і там на нього заждати.
Доїжджаючи до Команчі побачив я такий образ. Над ровом клячало кільканадцять людей з руками скрученими назад і перев’язаними колючим дротом. Над збитими й залитими кров’ю хлопцями стояли німці з готовими до стрілу крісами. Бачу, що це наші зорганізовані хлопці, пізнав їхнього провідника, студента Лева Митюка з Ґрацу. Підстаршина інформує мене, що це польська озброєна банда, вони зараз будуть розстріляні, він жде на наказ майора, що зараз у тій справі кудись телефонує. Вискакую з мотоцикля і вбігаю до канцелярії, представляюся майорові і прошу звільнити людей, це мої люди, я за них ґварантую. В тому моменті вибігає з канцелярії якийсь цивільний тип, не звертаю на те уваги, зайнятий розмовою з майором і в страху за життя хлопців. Каже майор, що це лісничий Кубік, бувший австрійський офіцер, на його це донесення арештовано тих людей, звільнити їх він не може. Я прошу получити мене з генералом Кріблем, — мені відмовляють.
Рятунок упав неначе з неба. Заїжджають обидва авта Свободи-Карачевського, що не могли гірською дорогою дібратися до Самбора і мусіли завернути на битий шлях. Юзьо моментально зорієнтувався, в чому діло, скомандував хлопцям вискочити з авт, оточив цілу станицю і наставив на неї дула своїх скорострілів. Всі були в чеських уніформах, що здалеку подібні до польських. Майор зблід, йому здавалося, що це якась банда партизанів з ліса.
Входить Юзьо, голоситься, як поручник, і просить звільнити своїх людей, інакше мусітиме станути в їх обороні і недвозначно натякує, як та “оборона” буде виглядати. Під враженням скорострілів майор хлопців звільняє.
Шукаємо Кубіка, — за ним і слід пропав. Пізніше довідався я, що цей поляк подався за фольксдойча і загубив багато невинних українців своїми доносами. Не минула його рука справедливости ОУН, по двох роках його віднайшли, поставили перед революційний суд і покарали.
Свобода поїхав, а мені там ще один інцидент трапився. Якомусь німецькому підстаршині сподобався мій мотоцикль і він безцеремонно собі його привласнив. Майор не дуже на нього натискав, щоб віддати і треба було знову вдаватися до погроз — хлопців уже звільнили й віддали зброю, крім того Юзьо ще не далеко від’їхав — щоб відзискати свою власність. Ов, думаю собі, не багато можна вдіяти з такою армією, якої підстаршини граблять чуже майно і не повинуються наказам своєї влади.
Тимчасом вияснилося непорозуміння, чому ми відстали від свого куреня, відкликано стежні листи ОУН за нами. Я поїхав ще до штабу дивізії скласти зажалення на поведінку того майора і зайшов до полк. Сушка порадитися, що далі робити. Полковник Сушко доручив мені їхати на Коросно, де будуть збіратися українські втікачі, а потім відкрити лікарську канцелярію в містечку Дуклі. Це важний для нас пункт, кудою йде перехід границі на Словаччину й у тій околиці конечно мати свою людину, щоб розгортати наші впливи на Лемківщину.
Ще мав я час роздобути в штабі дивізії документи, що їду до Рави Руської забрати своїх батьків. Доїхав я тільки до Немирова, там стояла остання станиця німецької польової жандармерії і мене поінформовано, що Раву Руську вже зайняли большевики. Мені лишилося всього двадцять хвилин, щоб заскочити до містечка, де жив мій батько, і забрати його з собою та перевезти до Ярослава.
В тих околицях українських частин не було, люди нічого про них не знали і з цікавістю слухали моїх оповідань. На захід лився широкий струм утікачів, та більшість людей залишилася на місцях.
Три дні пізніше зголосився я в полковника Сушка в Коросні, там демобілізувався і перейшов формально до цивільного стану, а за свою працю дістав відзначення “Військових Відділів Націоналістів”.49
Так гасли надії в хлопців, що вхопили за зброю в тому переконанні, що вжиють її в боротьбі за волю й державність України. Прийшлася продовжувати боротьбу інакшим способом. Демобілізація “Військових Відділів Націоналістів” не відбувалася в одному шсш. Дві більші групи демобілізувалися одна в Криниці і друга в Закопаному, а крім того відходили до цивільного життя одинцем, у порозумінні й за відомом ОУН в міру того, як було для них призначення. Велика частина старшин і підстаршин залишилася на Лемківщині, перебрала там учительські становища й багато пізніше причинилася до політичного й національного освідомлення тієї вітки українського народу. Дехто перейшов до іншої організаційної праці, декого пізніше призначено до української поліції, що організувалася на етнографічних українських землях. Всі вони чесно виконали свій обов’язок до кінця, вірно служили українському народові й Організації Українських Націоналістів, а в пізніших проклятих роках багато з них поклали свої буйні голови на широких просторах України…
Відзнака Військових Відділів Націоналістів ПРАВИЛЬНИК відзнаки В.В.Н. (Берґ-Баверн-Гільфе).
1. Назва.
2. Вигляд. Відзнака має назву: “Відзнака Військових Відділів Націоналістів”.
Легко вигнутий бронзовий щитик, у формі кружка, промір 43 мм., довкола обвідка в виді сплетеного вдвоє шнурочка, грубини 2 мм. На щиті націоналістичний тризуб. Довкола тризуба напис: Слава Україні. На спідній стіні щита, над шпилькою до причіплювання є напис: ВВН, порядкове число й рік видання відзнаки.
3. Право признання й ношення відзнаки.
Провід ОУН нагороджує нею:
а) всіх старшин, підстаршин і стрільців, що були в складі українських озброєних відділів (Українського Леґіону) в німецько-польській війні 1939 року.
б) членів Організації, що визначним способом причинилися та клали основи до творення ВВН.
в) чужинців, що заслужилися при організуванні або безпосередньою участю у ВВН.
г) право посідання відзнаки ВВН надає Провід найближчій рідні поляглих стрільців.
4. Місце ношення відзнаки.
Відзнаку ВВН носити на лівій кишені уніформи або цивільного одягу, по середині, 30 мм. від горішнього кінця кишені, (не кляпи).
5. Утрата права носити відзнаку.
Право носити відзнаку тратить:
а) хто діяв би на шкоду українській нації,
б) хто знеславив би ім’я українця якимнебудь неетичним учинком.
6. Евіденція відзнак.
Точну евіденцію осіб, що одержали відзнаку ВВН провадить визначений Проводом відпоручник.
Краків, у грудні 1939 року.
(—) Сушко Роман полковник (—) Свобода Осип, поручник
————————————————————————
[42] Життєвий простір.
[43] Стільки Канаріс, цитую його слова з англійського перекладу монографії про нього з-під пера Айена Колвіна, журналіста, а потім на службі англійського міністерства заграничних справ. (Chief of Intelligence, London, розділ V, сторона 86). Автор монографії додає від себе пізніше, що “конференція підготовляла незалежність Західньої України на базі третьої розв’язки і Ріббентроп одобрив радіонадачі в українській мові з підкресленням, що “німецька збройна сила не має спорів з українським народом”. Авже ж, ці радіонадачі чули в Москві, то ж не диво, що коли Ріббентроп вернувся до Москви 25 вересня, щоб підписати німецько-совєтський договір приязни для підсилення заключеного перед місяцем пакту неаґресії, Молотов настоював на першу розв’язку. Москва не хотіла ніяких малих Україн”.
[44] Можливо, що після появи цієї книги розв’яжуться язики різним людям, що мають відомості про ті часи і може вони своїми додатковими виясненнями й спогадами висвітлять повністю цей надзвичайно цікавий для нашої історії час. Маю тут на думці українців. Мої прохання до людей, що за моїми відомостями повинні були брати участь у тих подіях, залишилися без відповіді.
З інших джерел можна ще тут згадати свідчення генерала Ервіна Лягузена, тісного співпрацівника адмірала Канаріса, що їх він зложив на нюрнберзькому процесі в 1945 році. Дату конференції в Головній Квартирі Гітлера в справі України подає він не на 12 тільки на 18 вересня 1939 року, отже один день після того, як большевики вже перейшли Збруч. Це вказувало б, що справа України до самого кінця польсько-німецької війни не була ще остаточно перерішена і що большевики поспішною окупацією Галичини й Волині намагалися створити доконаний факт на свою користь.
Свідчення Лягузена взяті з нюрнберзьких актів, цитованих за книжкою: Gerald Reitlinger: The final solution, New York 1953.
[45] Живе в Канаді, його родина залишилася в СССР, тому не бажає він, щоб виявляти його назвище.
[46] Костянтин Мельник, визначний б. член ОУН.
[47] Живе в Канаді, не відзивається на мої спроби нав’язати контакт і поповнити інформації, тому не розкриваю його назвища.
[48] Серед товаришів званий популярно “Юзьо”. Згинув розстріляний німцями в 1943 році. В. Й. П.!
[49] Відзнака “Військових Відділів Націоналістів” мала свій правильник, що його дослівний текст поміщений понижче. Початкові букви “ВВГ” читалися по-німецьки “ББГ” і німцям пояснювали це, як відзнаку “Berg-Bauern Hilfe”, тобто допомога верховинцям.
Зиновій Книш “Перед походом на схід – І.”