7 листопада цього року виповнилися 124-та річниця від дня народження Нестора Івановича Махна.
За багато років, що пройшли з часів діяльності Махна, в суспільстві накопичилось чимало міфів про нього самого та очолюваний ним рух. Ці міфи були створені як противниками Махновщини, так і її незваними прихильниками, що, однак, не робить міфи менш шкідливими. Спробуємо розібрати та спростувати найбільш поширені міфи про батька Махна.
Махно і анархія
Найпоширеніший з міфів проголошує, що анархія, за яку боровся і яку будував Махно, являє собою тотальний хаос, розгул і свавілля окремих індивідів чи груп людей, коли всі люди роблять, що їм заманеться і не існує жодних обмежень та правил поведінки. Простіше кажучи, махновська ідея, назва якої дослівно перекладається як «безвладдя», була розтлумачена міфотворцями як відсутність будь-якої влади, що є неможливим, через що ідея була оголошена утопією.
Насправді, під «безвладдям» Махно і його соратники розуміли не відсутність влади як такої, а лише влади людини над людиною, однієї частини суспільства над іншою, тобто становища, за якого одні люди можуть приймати рішення, а інші люди такої можливості позбавлені. Махновці виступали за те, щоб рішення приймали всі люди і відтак влада належала цілому народу, а не окремій групі осіб.
У відозві «Чого добиваються повстанці-махновці» (1919 рік), було сказано: «Не в заміні однієї влади іншою знайде народ своє визволення від ганьби рабства і гніту капіталу, але лише в устрої життя, при якому вся повнота влади знаходиться в самого трудового народу і в жодній мірі не передається якому-небудь органу або політичній партії. Визволення трудящих є справа самих трудящих – це гасло означає не тільки те, що трудящі можуть звільнитися від капіталістичного рабства лише своїми зусиллями, але також і те, що нове вільне життя трудящих може бути побудоване самими трудящими і ніким більше… Ми пережили всі види державної влади, починаючи від найбільш реакційної – монархічної і закінчуючи найбільш революційною – більшовицькою. Всі вони показали нам неможливість творити вільне життя народу силою державної влади…. Ми, діти революції і сини трудового народу, будемо творити свою свободу у себе на місцях. У себе в селах ми, прогнавши поміщиків та інших дармоїдів і гнобителів, а в містах фабрикантів, банкірів та інших капіталістів і взявши в загальне надбання їх власність, з’єднуємося у вільні громади, розсудливо і справно обговорюємо наші господарські та суспільні справи і спільно вирішуємо їх. Якщо для проведення в життя наших громадських справ нам потрібні виконавчі органи, ми створюємо їх, не наділяючи їх ніякою владою, а лише даючи їм певні доручення, які є їх прямим обов’язком».
Але влада народу не мала обмежуватись місцевим самоврядуванням. Як писали пізніше Н.Махно та П.Аршинов у своїй «Платформі», місцеві народні ради, «пов’язані між собою в межах міста, області й потім усієї країни, утворюють міські, обласні та нарешті загальні (федеральні) органи керівництва та управління. Будучи обрані масою й перебуваючи під її постійним контролем і впливом, вони постійно будуть оновлюватися, здійснюючи ідею справжнього самоврядування мас».
За цей лад, в якому, за словами Махна, «вся країна покривається місцевими абсолютно вільними і самостійними соціально-громадськими самоврядуваннями трудівників» він виступав не лише словесно, але й здійснював його на практиці разом зі своїми товаришами і народними масами. Вища влада в махновській республіці належала з’їздам рад районів, рішення яких набували сили в районах після схвалення сільським сходами. Вищим виконавчим органом з’їзду рад була Військово-революційна рада, під контролем якої перебувала навіть цивільна та військова діяльність штабу Махна. Звісно, в умовах війни штаб і командири часто виходили з-під контролю ВРР, але зазвичай не узурпували владу. Резолюції з’їздів рад, прийняті шляхом дискусій, обговорень і голосування були співзвучні махновським ідеям. Так, один із районних з’їздів «наполегливо закликає товаришів селян і робітників, щоб самим на місцях без насильницьких указів і наказів, всупереч насильникам і гнобителям усього світу будувати нове вільне суспільство без володарів панів, без підлеглих рабів, без багатіїв, і без бідняків».
В результаті більшовик В.Антонов-Овсієнко, який не мав симпатій до махновців, після візиту на Гуляйпольщину визнавав, що їм вдалося створити там один із найбільш культурних і розвинених центрів Південної України, а махновські військові частини виявились одними з найбільш боєздатних в громадянській війні, що визнавали зрештою й білогвардійці, наприклад А.Денікін.
Махно і Україна
Наступний міф розповідає про те, що нібито батько Махно був космополітом, ігнорував національне питання, відкидав ідею національного визволення, виступав проти незалежності України і поборював національно свідомих українців. На одній із дружніх зустрічей з петлюрівцями в 1919 році сам Махно згадав про існування такого міфу, жартома питаючи петлюрівця Ф.Мелешка: “Чи не боїтесь ви мене? Бо розповсюджується чутка, буцімто Махно вбиває кожного зустрічного і національно свідомого співвітчизника”.
Як заяви, так і діяльність махновців повністю доводять протилежне. Ще в липні 1919 року, в телеграмі, підписаній Махном, була зазначена мета боротьби його Революційної Повстанської Армії України (РПАУ): «Хай живе Українська Незалежна Соціалістична Радянська Республіка!». А в серпні того ж року махновський антибільшовицький заколот в районі Нового Бугу проходив під гаслом: «На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих, від усіх бросаючих і насідаючих на Україну!». В листопаді махновці підписали договір з боротьбистами про «об’єднання всіх повстанців України в армію Незалежної Української Радянської Республіки, що стане гарантією незалежності України від посягань більшовиків-централістів». Політичних наслідків цей договір не отримав з тієї причини, що в грудні тогочасна махновська армія була знищена епідемію тифу.
В махновській газеті «Шлях до волі» від листопада 1919 року було сказано, що ціллю боротьби руху є «свобода політична, економічна, національна, особиста». Влітку 1920 року Махно показав, що не страждає на політкоректність і вміє називати речі своїми іменами, коли писав у своїх відозвах, «що український народ треба визволити від великоросів, але ні я, ні Петлюра не захистимо вас, захищайтесь самі. За нами йде Врангель, а тому озброюйтесь!» і підписував відозви словами «син України». В наступних прокламаціях він закликав до боротьби проти «московських насильників» і до «звільнення рідної України від російського гніту». Газета «Голос махновця» в 1920 році повідомляла, що «комуністи вдвічі винні» у своїх злочинах, «як захожі, чужі українському народові, як люди, що прийшли з Великоросії».
Слова і в цьому випадку не розходились з практикою. Махновці вели війну з усіма загарбниками України, незалежно від того якими вони були, німецькими чи російськими, білими чи червоними. І судячи з політичних заяв руху ця війна мала виразно визвольний характер як у соціальному, так і національному відношенні.
Також мало хто знає, що махновці виступали не лише під чорними, але й під жовто-блакитними прапорами, про що згадує в своїх мемуарах Ю.Горліс-Горській: «Приглядаємося до цієї, будь-що-будь, поважної сили. Кіннота — хватські хлопці на добрих конях, сотні тачанок з кулеметами, гармати — по всемеро коней-зміїв у кожній. Прапори чорні й жовто-блакитні. Останні, як говорили, Махнова дружина — Гандзя Кузьменко — свідома українка — для відділів сама пошила й повишивала. На національному прапорі вишитий напис: «Хай живе селянська революція», на чорному: «Да здравствует анархія, смерть узурпаторам!»… Багато махнівців у широких козацьких шараварах, співають українських пісень».
Вичерпну характеристику ставленню махновського руху до української національної ідеї дала махновська газета «Анархіст-повстанець», що видавалась у Полтаві за умов денікінської окупації 1919 року:
«Анархо-махновський рух на Україні є рух самобутній, національний… В чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно спасе українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь ясна. Сам народ уже давно усвідомив, що єдине його спасіння в анархізмі, безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна незалежна організація, яка повинна привести націю до давно омріяної свободи і процвітання».
У своїх спогадах, що були опубліковані в 1936 році в Парижі, Махно не змінив своїх поглядів на національне визволення і писав, що підтримує ідею «свободи і незалежності України та її трудового народу». В.Волін, соратник Махна, коментуючи його мемуари, відзначав, що у Махна «проступало, поряд з фанатичною вірою в селянство (до того ж саме в українське селянство), насторожене, недовірливе, підозріливе ставлення до всього неселянського (і неукраїнського). Багато що в міркуваннях і вчинках Махна пояснюється саме тими умонастроями».
Як пояснював І.Теперу позицію махновців той самий В.Волін: “програма національного визволення України не тільки не суперечить основному махновському гаслу: “З пригнобленими проти гнобителів завжди!”, але й природно доповнює його”.
Махно і соціалізм
Чимало міфів ходить про соціально-економічну теорію і практику махновців. Нібито вони підтримували куркулів (сільських капіталістів), ненавиділи міста і міських трудящих, а також виступали за побудову «ринкового соціалізму», тобто системи, заснованої на власності трудових колективів і торгівлі (обміні продукцією) між ними.
Що ж було насправді? Учасники махновського руху (П.Аршинов, В.Волін, Г.Кузьменко) свідчать, що в селах Махновщини було ліквідовано найману працю та інші види нетрудових прибутків, внаслідок чого куркулі були тимчасово ліквідовані як клас, а їхня земля та майно великою мірою було піддано експропріації. З метою відродження свого класу куркулі ставали на бік усіх окупантів України в їх боротьбі проти Махновщини. Ще під час німецької окупації поміщики і куркулі почали створювати спеціальні збройні загони для боротьби з махновцями. Потім білогвардійський генерал А.Денікін згадував, що під час окупації України його військами махновські повстанці вбивали куркулів, – очевидно, внаслідок того, що останні підтримували білих окупантів. Ще пізніше, за часів більшовицької окупації, куркулі почали шукали захисту від махновського терору в більшовицьких властей і знаходили його.
Махновська теорія недвозначно виступала за тісний революційний союз робітників і селян. Сповна реалізувати на практиці цей задум не вдалось тому, що повстанці внаслідок громадянської війни не мали постійного контролю над містами і всією територією поширення свого руху, а також вели боротьбу проти більшовиків, які закріпились в містах, що дозволяло останнім в своїй пропаганді спотворювати зміст цієї боротьби як антиміський. З тієї ж самої причини махновцям не вдалося ліквідувати капіталістичну приватну власність в містах (як вони це зробили в селі), тому їм довелось обмежитись лише накладенням контрибуцій на міську буржуазію та організацією самоврядування міських робітників. Важливим моментом однак лишається те, що Гуляйполе – столиця республіки – не була звичайним селом. В ньому було 15 тисяч мешканців, багато дрібних фабрик, тому значну частину населення міста і махновського руху складали напівселяни-напівробітники.
Також слід відзначити,що Махно не оголошував ворогами абсолютно всіх представників класу буржуазії та інших нетрудових класів. Він пропонував визначати ставлення до людини залежно від її місця в класовій боротьбі, а не лише в класовій структурі суспільства. «Платформа» Махна і Аршинова наголошувала, що «коли нетрудові класи вирішать стати трудовими і побажають жити в новому суспільному ладі на загальних підставах, то вони займуть у ньому рівне з усіма іншими становище, тобто становище вільних членів суспільства, які користуються правами цього суспільства і несуть на собі загальні обов’язки», а інакше нове суспільство «не бере на себе обов’язків щодо них».
Якими були соціально-економічні цілі махновського руху? В одній із його заяв сказано: «Землі дворян, монастирів, князів та інших ворогів трудящих мас, з усіма їх майном мають бути передані тим селянам, які живуть виключно з власної праці… Фабрики, майстерні та інші знаряддя і засоби виробництва переходять у власність робітничого класу в цілому, який буде керувати цими підприємствами через свої спілки, отримувати продукцію напряму і прагнути з’єднати всі галузі виробництва країни в єдину унітарну організацію».
Більш чітко розкриває це питання «Платформа» Махна і Аршинова: «Виходячи з того факту, що промисловість країни створювалася зусиллями багатьох поколінь трудящих і що окремі галузі промисловості пов’язані між собою найтіснішим чином, ми розглядаємо все сучасне виробництво, як єдину майстерню виробників, що належить в цілому всім трудящим і нікому окремо. Виробничий механізм країни є єдиним і належить всьому робітничому класу. Це становище визначає характер і форму нового виробництва. Воно також буде єдиним, спільним в тому сенсі, що продукти, які виробляються трудівниками, будуть належати всім. Продукти ці, до якої б категорії вони не належали, складуть загальний продовольчий фонд трудящих, з якого кожен учасник нового виробництва буде отримувати все необхідне на рівних з усіма підставах… Подібно до індустрії, земля, що обробляється і культивується поколіннями трудящих, також є продуктом зусиль цих трудящих. Вона також належить всьому трудовому народу в цілому і нікому окремо. Як загальна власність трудящих, земля не може бути предметом купівлі-продажу. Вона також не може здаватись кимось в оренду і комусь служити засобом експлуатації чужої праці». Але оскільки «кожен селянин в силу історичних умов звик вести свою роботу самостійно і реалізує свою працю незалежно від інших виробників» і «більшість селян користується індивідуальним способом ведення господарства», то «общинний метод роботи не є єдино-можливим на цей час», а тому «ніякий тиск ззовні в цьому питанні не можливий». Разом із тим автори платформи розуміють, що «приватне земельне господарство, так само як і приватне промислове підприємство, веде до торгівлі, накопичення приватної власності та відновлення капіталу», а тому бачать своїм обов’язком негайно «робити все необхідне, щоб полегшувати вирішення земельного питання в комунальному сенсі».
В якості тимчасового економічного устрою в махновській республіці справді був запроваджений прямий продуктообмін між різними самоврядними трудовими колективами і одноосібними господарствами. Але такий устрій, відповідно до заяви штабу 1919 року, мав поступово перебудуватись у господарство вже на новому «фундаменті, який проголошує: від кожного по його силам-здібностям і кожному по його нуждам-потребам», що передбачає перехід до виключно колективного господарства та повну ліквідацію обміну продукції на користь її прямого розподілу. Для того щоб негайно закласти основи такого ладу, на території Махновщини на добровільних засадах створювались вільні громади, мешканці яких вели колективне господарство. Треба відзначити, що тимчасове збереження самоврядного і децентралізованого обміну в махновській республіці спричинило безпорадність руху в завоюванні прихильності міських робітників важкої промисловості, для яких в цій системі об’єктивно не було можливості обмінювати свою продукцію. Пізніше Махно і Аршинов зрозуміли цю помилку і розробили в своїй «Платформі» проект більш централізованої перехідної системи продовольства, орієнтованої більшою мірою на розподіл продукції, аніж на її обмін. Щодо кінцевої мети розвитку продовольчої системи вони відзначали, що централізований принцип «від кожного по здібностям, кожному по потребах» є «основним соціально-правовим і економічним принципом» саме тому, що виходить з «принципу рівноцінності і рівноправності особистості, а також із того,що цінність праці кожної окремої особистості не може бути виміряна й оцінена».
Таким чином, не лишається жодних підстав вважати махновців куркульським, антиміським, антиробітничим і проринковим рухом.
Махно і більшовики
Існує досить розповсюджений міф про те, що Махно був маріонеткою більшовиків і сліпо підтримував їх протягом всієї війни.
Насправді союз з більшовиками для махновців був тактичним, вимушеним, пов’язаним зокрема із нестачею набоїв і загрозою з боку білогвардійців, яких махновці небезпідставно вважали головним ворогом революції. Сам Махно не приховував тактичного характеру цього союзу. Ще в часи формального входження РПАУ до Червоної армії, він заявляв у своїх прокламаціях: «самодержавець Троцький наказав роззброїти створену самим селянством Повстанську армію на Україні, бо він добре розуміє, що поки у селян є своя армія, яка захищає їх інтереси, йому ніколи не вдасться змусити танцювати під свою дудку Український трудовий народ. Повстанська армія, не бажаючи проливати братської крові, уникаючи зіткнення з червоноармійцями, але підкоряючись тільки волі трудящих, буде стояти на сторожі інтересів трудящих і складе зброю тільки за наказом вільного трудового Всеукраїнського з’їзду, на якому самі трудящі висловлять свою волю».
Таким чином Махно висловив засади свого тактичного союзу з більшовиками: відкрито критикувати їх, захищати від них селянство, відмовлятися складати зброю, не входити у пряме підпорядкування і домагатися скликання непідконтрольного комуністам селянського з’їзду, який стане верховною владою в Україні. Розуміючи, що більшовики не дозволять скликати селянський з’їзд, Махно казав, що він «повинен бути таємним і в таємному місці». Очевидно, що таким місцем могло бути Гуляйполе.
Проте стосунки махновців і більшовиків псувались швидше, ніж можна було передбачати, і справа дійшла до відкритої війни вже влітку 1919 року. Після місячного примирення восени 1920 року, війну з більшовиками було продовжено.
Саме на підставі махновського антибільшовизму виник наступний, прямо протилежний міф, а саме про те, що нібито махновці, воюючи проти більшовиків, робили це по домовленості з Антантою і білогвардійцями. Про це неодноразово заявляв Л.Троцький, кажучи що «Врангель об’єднався з українською партизанкою Махна». Однак сам Троцький пізніше був змушений відмовитись від цієї заяви, розповівши цікавий епізод: «Врангель дійсно намагався налагодити прямий контакт з людьми Махна і відправив до штабу Махна двох своїх представників для переговорів… Проте махновці не лише не вступили у переговори з представниками Врангеля, але й публічно повісили їх, відразу після того, як вони прибули до штаб-квартири».
Замість того, щоб укладати з білими договори, махновці бились з ними на повну силу. Більше того, вони вважали білогвардійців настільки великою загрозою для революції, що погоджувались на союз з більшовиками, які їх до того двічі зраджували і піддавали репресіям. Як згадував білий генерал А.Денікін, рух Махна був «найбільш антагоністичним щодо ідеї Білого руху», тобто генерал визнавав, що червоні є для білогвардійців меншим злом, аніж махновці. Саме цією фанатичною відданістю в боротьбі з білою контрреволюцію пояснюються вимушені союзи махновців з більшовиками, а зовсім не їх наївністю чи пробільшовицькими настроями. Відомо, що нищівним рейдом по тилам Денікіна (який сам це визнав у спогадах) і триманням фронту проти наступу Врангеля махновці зіграли ключову роль в розгромі відверто контрреволюційного білогвардійського руху, а більшовики, як приховані контрреволюціонери, лише скористались цим.
Цікаво, що пізніше в Україні подібна історія повториться з Українською Повстанською Армією, яка воюватиме на два фронти, а обидва противники звинувачуватимуть її в підтримці один одного.
Махно і петлюрівці
Ще один із міфів стверджує, ніби махновці завжди вели непримиренну війну проти петлюрівців, що на тлі співпраці з більшовиками створює абсолютно хибне про них враження. В дійсності вони не цуралися союзів з петлюрівцями та охоче укладали їх, якщо вважали вигідними. Коли в 1919 році на Україну напав Денікін, то махновці і петлюрівці уклали проти нього офіційний союз, який протривав до кінця року. Таким чином, був створений спільний антибілий фронт, РПАУ отримувала зброю від нових союзників, які також забрали на лікування кілька тисяч поранених махновців. Як тільки фронт був зруйнований і союзні армії повели боротьбу окремо, то до РПАУ, що атакувала тили денікінців і цим спричинила їхній розгром, приєдналися петлюрівські повстанські отамани, про що згадує зокрема І.Майстренко. Після короткої перерви, восени 1920 року союз між махновцями і петлюрівцями був поновлений та протривав до самого кінця РПАУ в серпні 1921 році.
Набагато рідше, але можна зустріти протилежний міф у вигляді розповідей про велику схожість махновців з петлюрівцями, на підставі фактів їх українства і союзництва, подібно до того, як дехто стверджує близькість махновців з більшовиками виходячи з інших окремих фактів. Насправді Махно і його послідовники завжди критикували петлюрівців за співпрацю з іноземними імперіалістичними державами, буржуазність і авторитаризм. Ця критика багато в чому нагадувала їхні ж випади проти більшовизму. Зокрема, в контексті цієї критики махновці інакше бачили ідею визволення України. Так, в одній з декларацій Реввійськради повстанської армії вони вказували, що кажучи про незалежність України, вони розуміють цю незалежність інакше ніж петлюрівці. Вони відкидали надкласову «національну незалежність», що полягає лише в заміні іноземних гнобителів на вітчизняних, і наголошували на «соціальній і трудовій незалежності робітників і селян», якої потребує Україна. Вони заявляли про «право українського і всякого іншого трудового народу на самовизначення», але не в сенсі «самовизначення нації», яка включає до себе всі класи, а в сенсі «самовизначення трудящих» того чи іншого народу.
З іншого боку махновці критикували петлюрівців за зраду ідеї не лише соціального, але і суто національного визволення українського народу. “Петлюра продав Денікіну за сочевичну юшку програму національного визволення України” – так характеризували махновці угодницьку політику Петлюри щодо Денікіна.
Махно і погроми
Як не дивно, але поширеним міфом залишається те, що начебто махновці займалися погромами і грабунком.
Насправді в РПАУ за такі дії, як на національному, так і соціальному ґрунті, передбачався розстріл, і він найчастіше виконувався. Відомі щонайменше декілька випадків, коли учасники армії, включно з вищими командирами, і сторонні особи були розстріляні за організацію єврейських погромів і експропріації майна буржуазії з метою особистого збагачення. Такі радикальні заходи застосовувались тому, що вказані дії порушували військову дисципліну, псували репутацію армії, налаштовували проти неї різні групи населення, сіяли розбрат серед трудящих та й врешті-решт могли призвести до невинних жертв.
Подібно до УПА, яка з’явиться в українській історії пізніше, махновська РПАУ складалася не лише з українців, але людей багатьох національностей. Як пише П.Аршинов в своїй історії махновського руху: «з перших днів свого зародження рух охопив бідноту всіх національностей, що населяли район. Переважну більшість становили, звичайно, українські селяни. Близько 6-8% було селян і робітників з Великоросії. Потім йшли греки, євреї, кавказці і бідняки інших національностей. Грецькі і єврейські поселення, розташовані в приазовському районі, перебували в постійному зв’язку з рухом. З греків вийшло кілька прекрасних революційних командирів, і до останнього часу в армії були особливі грецькі загони.
Складений з бідняків, спаяний єдністю робочих рук, рух відразу ж перейнявся тим глибоким духом братерства народів, що властивий лише стражденній праці».
Важливим фактором такої злагоди вказаних національностей було те, що більшість з них, зокрема і євреїв, в цьому регіоні складали трудящі, відповідно між ними не було соціального антагонізму, а відтак і причин для ворожнечі. Інакше, наприклад, виглядала ситуація з німецькими колоністами, які в більшості були сільськими експлуататорами (Махно називав їх німцями-куркулями), адже при заселенні регіону вони безкоштовно отримали від самодержавства велику кількість землі, на якій почали визискувати українських батраків. Внаслідок цього німці-колоністи виступали на боці реакції: підтримували німецьку окупацію, захищали поміщицькі маєтки від селянського чорного переділу, а пізніше стали на бік денікінських окупантів. З цих причин між махновцями і німецькими колоністами тривала запекла війна, яку деякі дослідники характеризують як міжнаціональну, проте реальні її причини були соціально-політичними, як це й буває зазвичай. При цьому слід відзначити, що невелика кількість німців все-таки виступала на боці махновців. Найбільш відомий представник цієї групи – О.Кляйн. Відтак махновці кинули заклик приєднуватись до революції людям всіх національностей. Але ті національності, які в більшості чи повністю проігнорували цей заклик або виступили проти революції, відповідно опинилися поза рухом або стали його ворогами внаслідок цього соціально-політичного вибору, а не самого факту своєї національної приналежності.
Як вже було зазначено в попередніх розділах, махновці підтримували і захищали національну ідентичність і незалежність. Але при цьому вони виступали за об’єднання багатонаціонального класу пригноблених в боротьбі проти гнобителів, які складають єдиний інтернаціональний клас і перемога над ним неможлива без солідарності всіх трудівників, до якої б національності вони не належали і на якій території вони б не проживали. «З пригнобленими проти гнобителів – завжди!» – таким було одне з основних гасел Махновщини. Під цим заголовком вийшла махновська відозва, в якій, зокрема, було сказано: «Ми повинні оголосити всюди, що нашими ворогами є експлуататори і поневолювачі різних націй: -і російський фабрикант, і німецький заводчик, і єврейський банкір, і польський поміщик… Буржуазія всіх країн і національностей об’єдналася для жорстокої боротьби проти революції, проти трудящих мас усього світу і всіх національностей».
Однак сучасне поширення вищенаведеної інформації про інтернаціональність махновського руху і присікання ним погромів почало породжувати нові міфи, що представляють Махна в якості філосеміта, поборника толерантності та одержимого мисливця за погромниками, подібного до божевільного єврея Ш.Шварцбарда, який застрелив в Парижі С.Петлюру, вважаючи його винним в єврейських погромах. За це сучасна «антифашистська» громадськість дуже любить Шварцбарда. Проте обставини участі Махна в даній історії повністю спростовують його приналежність до цієї громадськості. Згідно спогадам Махна, напередодні вбивства Шварцбард повідомив його про свої наміри. Махно намагався його відмовити від задуму і навіть попередити Петлюру, але марно. Пізніше Махно погодився виступити на суді, щоб давати свідчення проти Шварцбарда і на користь Петлюри, заперечуючи, зокрема, антисемітизм Петлюри та його відповідальність за єврейські погроми.
Махно і мова
Мабуть, останнім з міфів є ставлення Нестора Івановича до мовного питання, яке багато кого бентежить в сучасній Україні. Розповідають, начебто Махна не цікавило це питання, йому було байдуже щодо української мови, і він нормально сприймав політику русифікації України.
В дійсності махновський рух відстоював право народу на культурну, мовну і загалом національну ідентичність. Коли денікінці вдерлися до України та поновили політику русифікації, заборонивши викладання української мови, то махновці виступили на її захист і після перемоги над Денікіним писали в своїй газеті «Шлях до волі» наступне:
«До культурно-просвітницького відділу армії махновців надходять запити від вчительського персоналу про те, якою мовою викладати тепер у школах (у зв’язку з вигнанням денікінців). Революційні повстанці, тримаючись принципів справжнього соціалізму, не можуть в жодній галузі і в жодній мірі насилувати природні потреби народу українського. Тож питання про мову викладання в школах може бути вирішене не нашою армією, а тільки самим народом, в особі батьків, учителів та учнів.
Само собою зрозуміло, що всі розпорядження так званої «Особливої Наради» денікінців, а також наказ ген. Май-Маєвського за № 22, що забороняли материнську мову в школах, віднині знищуються, як насильно нав’язані нашим школам.
В інтересах духовного розвитку народу, мова шкільного викладання має бути такою, до якої природно схиляється місцеве населення, вчителі, учні та їхні батьки, і це населення, а не влада і не армія, повинно вільно і самостійно вирішити це питання.
Культ. Проcв. Відділ Армії Повстанців махновців».
Що стосується самого Нестора Махна, то після відбуття покарання в Росії, він розмовляв російською мовою, вважаючи мову другорядною ознакою національної приналежності. Але вже восени 1918 року він перейшов на українську мову, після свого шлюбу з Галиною Кузьменко, яка була вчителем української мови і літератури, а також була відома своїми націоналістичними поглядами. У спогадах Махно згадує, що влітку 1918 року він розмовляв українською настільки погано, що соромився себе. Проте, вже у вересні 1919 року, за спогадом М.Ірчана, Махно розмовляв рідною мовою вже добре, хоча й казав, що не наважується писати літературною мовою через свою безграмотність. Це позначилось і на мемуарах Махна, у передмові до яких він писав: «Про одне лише можу пошкодувати я, випускаючи цей нарис у світ: це те, що він виходить не в Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності, і це важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки мовою свого народу, вина не моя, а тих умов, в яких я знаходжусь».
У листі до українських однодумців в США Махно повідомляв, що опублікує свої мемуари українською мовою, як тільки знайде перекладача. Однак перекладач так і не знайшовся аж до самої смерті Махна.
Майже сто років тому, але надзвичайно актуально для сьогодення, Нестор Махно згадував тогочасних «професійних українців» і разом із тим вказував нам на Україну, за яку треба боротись: «Я був переконаний, що для цих фіктивних “українців” потрібна була лише українська мова, а не повнота свободи України та її трудового народу… Ці «українці» не розуміли однієї простої істини: що свобода і незалежність України сумісна тільки зі свободою і незалежністю її трудового народу, без якого Україна ніщо».
Петро Чубенко