Поки нинішні лідери опозиції, як добре знані політики, так і нові громадські активісти не доведуть, що вони готові жертвувати собою, народ їм не повірить.
5 червня в опозиції (я маю на увазі не лише партійну) було дві задачі: захистити українську мову та почати новий Майдан. З першим не впоралися, з другим вийшло не все так погано. Нехай людей на мітингу було не сотні тисяч, але це були ті, кому дійсно болить ситуація в країні (не лише в мовній сфері), і які готові до активних дій.
Дехто вважає, що влада намагалася реалізувати також технологію зіткнення захисників української мови з прихильниками Партії Регіонів. Це був би безумовно корисний для влади хід, і цей козир вони в повній мірі спробують використати наступного “мовного дня” у Верховній Раді.
Політична опозиція і громадські активісти повинні підготувати людей, щоб боронь Боже не побитися з представниками Східної України. Адже зовсім не ці звезені за копійчину люди з депресивних районів Донбасу, з пустими очима – вороги України. Ворог – монопольна система влади, зцементована мега-корупцією, на чолі зі Сім’єю. А зламати систему можна лише, коли виходиш за червоні прапорці, якими мисливці заганяють дичину, а не граєш за нав’язаними правилами. При чому лише відчайдушні дії, опір та нестандарті рішення можуть дати можливість швидше перетворити вуличні мітинги на Майдан…
Я особисто брала участь в протистоянні на мітингу біля Верховної Ради, зі сторони Маріїнського парку. І вважаю, що це було правильно.
Почалося все з того, що підбігла на шум і побачила, як на гранітних сходах загін “космонавтів” відтісняє людей. Літній сивий чоловік під їх натиском не втримав рівновагу і вже повис вниз головою на двохметровій висоті над гранітним бордюром фонтану. Але міліціонерів це не зупинило, вони продовжували тиснути вниз, буквально витискаючи чоловіка у падіння. Кілька людей кинулося підставляти руки. Інші, серед яких і я, почали витісняти “космонавтів” наверх і в сторону зі сходів.
Люди вдарили так завзято, що міліціонери почали відступати. Це ще сильніше розпалило натовп атакуючих людей. Однак, коли полетіли в сторону каски, виявилося, що під ними молоді перелякані обличчя. Цей факт скоро охолодив гарячі голови, тому, коли “космонавтів” відтиснули зі сходів, їх залишили в спокої. При чому можна було спостерігати дуже милу картину: міліціонери, які збилися в купку, і люди, які лише хвилину назад їх били, а тепер жаліли, повертали назад трофеї – каски, навіть мобільний телефон і скандували “міліція з народом”. Одним словом в повітрі раптом запахло помаранчевим Майданом – де основна рушійна сила була любов, а не ненависть і агресія.
Це відчули і космонавти – вони були розгублені. Це зрозуміло їх керівництво – весь цей неблагонадійний молодняк було загнано назад в автобуси.
Це була невеличка перемога. Люди змогли дати відсіч, показати свою рішучість і сміливість, незважаючи на ймовірні репресії (адже все фіксувалося на оперативні відеокамери), і що найголовніше, вчасно зупинилися. Адже знов таки, не молоді хлопці-міліціонери – вороги української мови. Правда?!!
Шкода лише, що та невеличка перемога не вилилася в більшу. Адже, коли “космонавти” збилися в купку, людям на площі відкрився прохід до паркану Верховної Ради. Невисокого паркану. Цілком реально було кільком сотням захисників мови перетнути цю межу і пройти безпосередньо до Верховної Ради. Але цього не сталося. На жаль…
Хтось спитає який сенс?
Такий: продемонструвати маленьку, але силу. Поки що маленьку… Вийти за червоні прапорці. Постукати у двері Верховної Ради, нехай лише 30 секунд, перед тим, як затримає Беркут. Народ тягнеться до переможців, або тих, хто демонструє відчайдушність, а не імпотенцію.
Багато хто мені заперечить, кажучи: це все “ігри патріотів”, а народ – не гарматне м’ясо. Адже перетнути паркан – це означає багато проблем, серед яких ніч у райвідділку, можливі переломи ребер, можлива кримінальна справа для найбільш активних.
Але не треба скидати з рахунків, що є люди, які готові на подібний радикалізм не як барани, а свідомо. Адже свідомі жертви не бувають даремними. Адже трагічне “9 березня” “України без Кучми” стало предтечею Помаранчевого Майдану.
До того ж стрімке нарощування сили вуличних акцій не можливо без хоча б маленьких перемог і демонстрацій сміливості і жертовності. Люди не будуть виходити на площу, щоб тупо мокнути під дощем. А ось щоб підтримати тих, хто готовий пожертвувати собою, люди вийдуть.
Люди не можуть забути розчарування “помаранчевого майдану” саме тому, що тодішні лідери нічим не схотіли жертвувати заради своєї країни. І поки нинішні старі лідери або нові не доведуть, що вони готові, народ їм також не повірить.
Тому депутати опозиції, кандидати в депутати, нові громадські активісти – ті, які хочуть стати лідерами, повинні бути на передовій, проривати червоні прапорці, які виставляє влада, і в переносному сенсі, і в прямому. Демонструвати, що ми не будемо, що ми можемо не грати за їх правилами. Тоді збільшиться і кількість тих, хто підтримує позаду, хто підтримує просто присутністю.
Так, будуть затримання, будуть кримінальні справи. А як інакше? Як інакше ті, що позаду, повірять в жертовність лідерів опозиції? Головне, щоб в цьому жертовному авангарді опинилися не прості люди, а ті, які вважають себе лідерами. Всіх лідерів пересаджають? Не страшно. Головне, щоб народ повірив, тоді на місце вибитих владою прийдуть нові очільники. Це не ігри в героїв, це остання слабенька надія в тих умовах, в яких нині опинилася країна.
При чому, треба налаштуватися, що ніхто не оцінить геройства. Прийняти, як факт, що опозиція і партійна і безпартійна не зможе захистити своїх від репресій. Такі умови нинішнього перебування в опозиції. Це, знов таки, не ігри в героїв. Використають і забудуть! Але хіба це погано, якщо тебе використають для справи. Справи – зруйнувати монополію одного клану при владі. Моя особиста позиція: я – “за”. Нехай нинішня опозиція мене використає, викине і забуде, головне нині бути тим гвинтиком, який знадобиться для зруйнування монополії влади. Нехай ті, хто пройдуть наверх по мені, будуть “гівнюки”, головне, щоб на верхівці влади знову була конкуренція, лише тоді сторони будуть змушені прислухатися до громадської думки. Це те, чого ми взагалі не маємо зараз, тому перспективи країни – страшні. До речі, якби нинішні “донецькі” при владі, такі, як вони є, розділися на два конкуруючих табори, країна також мала би шанси. Але нажаль даремно того чекати.
Доводиться ще чути популярну думку серед громадських активістів: “Ми не будемо порушувати закон, ми не такі, як вони”. Але забудьте, ми вже поза законом. Це той, хто нині при владі, закон не порушує, бо там приймають закони під себе. Нині, наприклад, через Верховну Раду легалізуються пачками антинародні “реформи” задля наповнення кількох приватних кишень. Отож, треба просто взяти і забути про червоні прапорці!
Але звичайно повинні бути межі. Важливо, щоб не полилася кров. Щоб опір не перейшов в насильство. І фактор стримування тут один – любов. Все повинно робитися з любов’ю до країни, до її громадян, до права та свобод, а не з ненавистю і агресією.
Тому потрібно організовувати відчайдушні акції. Не лише по мові. В українців забрали пасажирські перевезення на залізниці. Треба діяти! Треба блокувати їх “Хюндаї” (іграшки для багатих), щоб повернути на маршрути зручні нічні потяги за помірними цінами. Треба “розкачувати” громадськість, адже ми проходимо точку неповернення. Бо попереду нас чекає збільшення ціни на газ, і щедрі субсидії, які візьмуть людей на гачок і залишать без землі. Адже вже зараз не можна отримати субсидію, якщо є земельний пай. А тоді підняти людей на Майдан вже буде не можливо. Треба підніматися зараз.
Тетяна Чорновол