«Кропоткинско-бакунинский анархізм». Соціальна теоретична і практична політики.
Для не ознайомленої з теорією анархізму людини, може здатися, ніби «анархія» – це безвладдя, а отже, автоматично і хаос. Насправді, це далеко не так.
У відозві «Чого добиваються повстанці-махновці» (1919 рік), було сказано: «Не в заміні однієї влади іншою знайде народ своє визволення від ганьби рабства і гніту капіталу, але лише в устрої життя, при якому вся повнота влади знаходиться в самого трудового народу і в жодній мірі не передається якому-небудь органу або політичній партії. Визволення трудящих є справа самих трудящих – це гасло означає не тільки те, що трудящі можуть звільнитися від капіталістичного рабства лише своїми зусиллями, але також і те, що нове вільне життя трудящих може бути побудоване самими трудящими і ніким більше… Ми пережили всі види державної влади, починаючи від найбільш реакційної – монархічної і закінчуючи найбільш революційною – більшовицькою. Всі вони показали нам неможливість творити вільне життя народу силою державної влади…. Ми, діти революції і сини трудового народу, будемо творити свою свободу у себе на місцях. У себе в селах ми, прогнавши поміщиків та інших дармоїдів і гнобителів, а в містах фабрикантів, банкірів та інших капіталістів і взявши в загальне надбання їх власність, з’єднуємося у вільні громади, розсудливо і справно обговорюємо наші господарські та суспільні справи і спільно вирішуємо їх. Якщо для проведення в життя наших громадських справ нам потрібні виконавчі органи, ми створюємо їх, не наділяючи їх ніякою владою, а лише даючи їм певні доручення, які є їх прямим обов’язком». Сама ж влада не мала обмежуватися лиш самоврядуванням, як писали пізніше Н.Махно та П.Аршинов у своїй «Платформі», місцеві народні ради, «пов’язані між собою в межах міста, області й потім усієї країни, утворюють міські, обласні та нарешті загальні (федеральні) органи керівництва та управління. Будучи обрані масою й перебуваючи під її постійним контролем і впливом, вони постійно будуть оновлюватися, здійснюючи ідею справжнього самоврядування мас». Таким чином, за словами Махна, «вся країна покривається місцевими абсолютно вільними і самостійними соціально-громадськими самоврядуваннями трудівників».
Ці, раніше, та пізніше описані погляди і лягли в основу побудови нового ладу на Вільній території. Так:
3-4 січня 1919 року в с. Пологи відбувся Перший з’їзд повстанців і селян «Вільного району», на якому було 40 делегатів від підконтрольних територій Махно та військових частин. З’їзд підтримав ініціативи махновців по створенню «вільних рад» в кожному населеному пункті, які б діяли без тиску з боку партій або військових. До відома цих рад також надавався контроль за перерозподілом землі та іншого майна між селянами, охорона поміщицьких маєтків від розграбувань до вирішення їх долі на наступному з’їзді.
12-16 лютого 1919 року в Гуляйполі відбувся Другий з’їзд повстанців і селян «вільного району», на якому були делегати від 35 волостей і їхніх вільних рад. Загальна кількість делегатів дорівнювала 245 чоловік. З’їзд мав антибільшовицьку риторику, 5 із 8 членів президії з’їзду висловили категоричне неприйняття приходу більшовизму на українську землю, Раднарком України був визнаний як нелегітимний, бо був обраний не народом, а більшовицькими лідерами у Москві. Член дипломатичної делегації махновців до більшовиків та член президії Лавров визначив Раднакром, як уряд «самозванців-призначенців», а член президії Чорнокнижний заявив: «Ми не допустимо нового закріпачення, від якої б партії воно не йшло…». Було зазначено неможливість допущення більшовизації «вільних рад». Заключне слово отримав Нестор Махно, відзначивши, «Якщо більшовики йдуть допомогти нам у боротьбі з контрреволюцією, ми повинні сказати «Ласкаво просимо, дорогі браття!». Але якщо вони йдуть сюди з метою монополізувати Україну, ми скажемо «Руки геть!».».
Найголовнішим рішенням, прийнятим на тій раді було створення верховного органу влади – Військово-революційної ради, яка визначала загальну політику району. ВРР складалася з 21 представника: 12 від селянства та 9 від армії та міст, загалом ВРР діяла на території 32 волостей Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній. При Військово-Революційній Раді існував ряд відділів, які займалися вузькопрофільною діяльністю. ВРР створювала комісії задля впровадження своїх рішень в життя.
Також цей з’їзд остаточно затвердив поділ землі між селянами, мобілізацію в махновські війська та карні санкції за ряд провинностей.
Фундаментом для побудови нового суспільного ладу стала ідея «вільних рад». За своїм змістом ці «вільні ради» базувалися таких принципах:
1) відсутність в них партій, визнаючи їх природу як антисуспільну;
2) широкі повноваження місцевого самоврядування;
3) місцева «вільна» рада стає більш ефективним координаторами та організаторами життя громади, через зосередження на економічних та соціальних питаннях.
Вільні ради діяли в кожному населеному пункті, головним принципом діяльності було вільне обрання представників до вільних рад та беззастережне виконання ними рішень загальних селянських та робітничих сходів. Вільні ради займалися господарсько-економічними питаннями, для культурного розвитку при радах існували відділи про справах освіти, культури тощо. Призначення в місцеві органи влади та в військах відбувалися лише на засадах виборності і прозорості, що відповідало владним традиціям запорізьких козаків.
Судова влада була переважно в руках військових, хоча в подальшому розвитку Південноукраїнської трудової федерації правоохоронна функція покладалася на саме населення, яке було озброєним і вільним у обранні форм виконання вищезазначеної функції.
Освітня реформа в Південноукраїнській трудовій федерації лягали на плечі місцевого самоврядування, хоча в більшості освітні заклади фінансувалися коштами ВРР. Цікавим є рішення Четвертого районного з’їзду Південноукраїнської трудової федерації, щодо закладу школи для глухонімих в Олександрівську та на потреби усіх діючих навчальних закладів ВРР було виділено 1 млн. карбованців. На місцеве населення, в населеному пункті якого знаходилася навчальна установа, накладався однорозмірний податок для фінансування освіти. Обрання програми та мови навчання було у віданні громади. Як вже зазначалося вище, основні принципи базувалися на баченні Фредеріко Ферера. Основною метою школи, за його думками, мало бути виховання людей, котрі можуть критично мислити, самостійно розвиватися та приймати рішення на користь тих речей, котрі дійсно здатні якісно поліпшити життя. Це, як вважав Ферер, можна було отримати лише тоді, коли вдалося би вирвати з розуму дитини то, що розділяє людей: релігію, Батьківщину, сім’ю, приватну власність, а також, повністю відірвавши школу від влади держави та церкви. Саме тоді, каже Ферер, дитина перестане сліпо поклонятися та піддаватися впливу загальноприйнятих догм.
До загальних засад також можна віднести і рішення про визнання колективної форми господарства як найбільш правильної, але при цьому було зазначено, що не буде здійснюватися жодного тиску на селянство, яке забажає залишити ділянки в особисте користування та не брати участі у кооперативах, артілях тощо. В даному питанні варто буде процитувати дослідника махновського руху Віктора Анатолійовича Савченка: «земельні зміни «не мають відбуватися шляхом накидання волі згори, а шляхом самодіяльності селянства», з бажаним переходом до общинного землеволодіння в умовах правової рівності всіх селян і всіх форм власності…». Поділ землі був зрівняльний, була вироблена трудова норма земельного наділу, вище якої родина не мала права обробляти землі. Щодо міст, то підприємства повинні були переходити у власність трудових колективів, які повинні були здійснювати самоуправління на власних заводах. Наймана праця була заборонена як різновид експлуатації людини людиною, визнавалася або праця на себе або різні форми кооперації.
З 27 жовтня по 2 листопада 1919 року відбувся Четвертий з’їзд селян, робітників та повстанців, що відбувся в Олександрівську. На ньому були прийняті деякі рішення щодо фінансової політики. Вважалося, що вільні ради на місцях повинні вирішувати самооподаткування в тому розмірі, в якому вирішить громада. Грошові та ринкові відносини теж нікуди не зникли, задля недопущення утисків громадян усі грошові знаки (гетьманські, республіканські, царські, більшовицькі) були дозволені, пізніше на них почали ставити махновські печатки, в яких зазначалося реальна вартість цієї банкноти.
Банківська система в Південноукраїнській трудовій федерації повинна була постати у формі децентралізованої мережі народних банків.
23 листопада 1919 року Військово-Революційною Радою були визначені дві категорії коней і відповідні ціни на них:
1 категорія – 15 000 руб.
2 категорія – 10 000 руб.
Також ВРР 1 вересня для закупівельної комісії повстанської армії визначила оптимальні ціни для закупки продуктів, які були оформлені в спеціальну «розкладку». Саме від цін, вказаних в цьому документі і будувалася цінова політика в Південноукраїнській трудовій федерації.
Щодо міської політики, то, як вже зазначалося, підприємства повинні були переходити у власність трудових колективів, які повинні були здійснювати самоуправління на власних заводах. На жаль, сповна реалізувати на практиці цей задум не вдалось тому, що повстанці внаслідок громадянської війни не мали постійного контролю над містами і всією територією поширення свого руху, а також вели боротьбу проти більшовиків, які закріпились в містах, що дозволяло останнім в своїй пропаганді спотворювати зміст цієї боротьби як анти міський. З тієї ж самої причини махновцям не вдалося ліквідувати капіталістичну приватну власність в містах (як вони це зробили в селі), тому їм довелось обмежитись лише накладенням контрибуцій на міську буржуазію та організацією самоврядування міських робітників. Також двома додатковими причинами слугували:
- Заполітизованість профспілок, які підтримували і більшовиків і меншовиків і білогвардійців, але тільки не махновців; профспілки переважно відмовлялися в участі у будівництві міського самоврядування, але там, де вони давали згоду на входження до складу міських рад, там вони займалися лише питаннями лобіювання вузькопартійних зацікавлень.
- Випадання промисловості з економічного життя Південноукраїнської трудової федерації. Село перейшло на самозабезпечення, а підприємства, які знаходилися на території новоствореної держави не могли самі створити ринок промислових товарів, бо занадто різною була їх спеціалізація та давалася взнаки відсутність сировини.
Загальна концепція полягала у тісному революційному союзі робітників і селян. В одній із заяв сказано: «Землі дворян, монастирів, князів та інших ворогів трудящих мас, з усіма їх майном мають бути передані тим селянам, які живуть виключно з власної праці… Фабрики, майстерні та інші знаряддя і засоби виробництва переходять у власність робітничого класу в цілому, який буде керувати цими підприємствами через свої спілки, отримувати продукцію напряму і прагнути з’єднати всі галузі виробництва країни в єдину унітарну організацію». Більш чітко розкриває це питання «Платформа» Махна і Аршинова: «Виходячи з того факту, що промисловість країни створювалася зусиллями багатьох поколінь трудящих і що окремі галузі промисловості пов’язані між собою найтіснішим чином, ми розглядаємо все сучасне виробництво, як єдину майстерню виробників, що належить в цілому всім трудящим і нікому окремо. Виробничий механізм країни є єдиним і належить всьому робітничому класу. Це становище визначає характер і форму нового виробництва. Воно також буде єдиним, спільним в тому сенсі, що продукти, які виробляються трудівниками, будуть належати всім. Продукти ці, до якої б категорії вони не належали, складуть загальний продовольчий фонд трудящих, з якого кожен учасник нового виробництва буде отримувати все необхідне на рівних з усіма підставах… Подібно до індустрії, земля, що обробляється і культивується поколіннями трудящих, також є продуктом зусиль цих трудящих. Вона також належить всьому трудовому народу в цілому і нікому окремо. Як загальна власність трудящих, земля не може бути предметом купівлі-продажу. Вона також не може здаватись кимось в оренду і комусь служити засобом експлуатації чужої праці». Але оскільки «кожен селянин в силу історичних умов звик вести свою роботу самостійно і реалізує свою працю незалежно від інших виробників» і «більшість селян користується індивідуальним способом ведення господарства», то «общинний метод роботи не є єдино-можливим на цей час», а тому «ніякий тиск ззовні в цьому питанні не можливий». Разом із тим автори платформи розуміють, що «приватне земельне господарство, так само як і приватне промислове підприємство, веде до торгівлі, накопичення приватної власності та відновлення капіталу», а тому бачать своїм обов’язком негайно «робити все необхідне, щоб полегшувати вирішення земельного питання в комунальному сенсі». Як би там не було, але треба відзначити, що тимчасове збереження самоврядного і децентралізованого обміну в «махновській республіці» спричинило безпорадність руху в завоюванні прихильності міських робітників важкої промисловості, для яких в цій системі об’єктивно не було можливості обмінювати свою продукцію. Пізніше Махно і Аршинов зрозуміли цю помилку і розробили в своїй «Платформі» проект більш централізованої перехідної системи продовольства, орієнтованої більшою мірою на розподіл продукції, аніж на її обмін.
Програма побудови місцевого самоврядування була опублікована в статті «Чого прагнуть повстанці-махновці», яка була розміщена в газеті «Шлях до Волі» за 27 листопада 1919 року:
«У визволенім з-під влади місті (городі) більша робітнича організація (наприклад, рада професійних спілок) повинна негайно взяти на себе ініціативу (почин) в ділі скликання великої наради, (Конференції) для скорійшого обговорення й вирішення ряду найпекучіших питань.
В склад конференції вийдуть:
1) представники від усіх без винятку робітничих організацій й підприємств (спілок, фабрик, заводів, майстерень, млинів, ріжних установ та иншi);
2) представники від залізничників, від трамвайних робітників, від пошти й телеграфу i т. інш.;
3) представники вед селян по змозі більш широкого району;
4) представники від повстанчеських частин. Конференція має вирішити в першу чергу слідуючи питання:
1) Як організувати оборону міста й забезпечити спокій населенню?
2) Як взятися за організацію регулярного розкладання маючихся в мiстi, в сей час, продуктiв загальної й першої потреби?
3) Які речі та в якому числі можуть бути зараз направлені в село? Які продукти та в якому числі можуть зараз направлені з села в місто? Яка обмінна единиця повинна бути встановлена? Як організувати регулярні зносини з селом i наладить регулярний обмін продуктів поміж робітничими й селянськими організаціями?
4) Виробництво яких самих потрібних речей може бути в мiстi зараз же забезпечено й продовжено?
5) Що необхідно для налагоджування припинених галузiв виробництва та як добути необхідне?
6) Організація рiжного роду мiйської праці;
7) Фінансове питання й т. ин.
Вирішуючи всі ці головні питання, Конференція буде, безумовно, зразу організовувать все необхідне для здійснення своїх вирішень: налагоджувать зв’язки, доручати дiльним людям встановлювати необхідне технічні установи й инше.»
В подальшому на місці конференції повинна була постати економічна «вільна» рада. Махновці вперше з усіх українських сил побачили організаційний потенціал профспілкового руху у творенні мирного життя на місцях, зазначаючи, що саме рада профспілок або найбільша профспілка повинні взяти на себе організацію вільного життя українських міст.
На місцях економічні ради виконувала роль виконавчої влади та дорадчого органу на загальних селянських або робітничих зборів. Економічні Ради, повинні були виконувати рішення, отриманні в результаті загальних селянських та робітничих з’їздів. В проміжках між з’їздами саме вільні економічні ради спрямовували русло мирного життя в Південноукраїнській трудовій федерації. Ради створювалися на сільському, волосному, міському та обласному рівнях.
Окреме питання це повноваження махновських комендантів, останні відповідали виключно за правопорядок(на час війни) та вчасні мобілізації і поставки на фронт. Але це був військовий час, тому коменданти, зокрема в містах, де дуже повільно йшла організація самоуправління(в основному через саботаж прокомуністичних профспілок), мали необмежені повноваження, наприклад комендант м. Олександрівська (сучасне м. Запоріжжя) Лашкевич з метою припинення пияцтва в рядах повстанської залоги видав наказ про загальну заборону продажу алкоголю в місті.
Махновцями в листопаді 1920 року були розроблені «Основні положення про вільну трудову раду» та «Конституція вільного району», що надало організаційно-правового підґрунтя для відновлення мережі вільних рад. Завирувало громадське життя: почалося відкриття мережі шкільних закладів, школи політосвіти, курсів пропагандистів, діяли театри, аукціони на користь поранених повстанців. Були створені загони народної самооборони для охорони правопорядку, запрацювали мобілізаційні пункти.
В результаті більшовик В.Антонов-Овсієнко, який не мав симпатій до махновців, після візиту на Гуляйпольщину визнавав, що їм вдалося створити там один із найбільш культурних і розвинених центрів Південної України, а махновські військові частини виявились одними з найбільш боєздатних в громадянській війні, що визнавали зрештою й білогвардійці, наприклад А.Денікін.
Максим Равлюк