«Забагато жертв! – кричать філістери на рогах усіх вулиць, по кав’ярнях та навіть в пресі. Десятки зламаних існувань! – нарікають тітки, вуйки, радники, професори. Не приймуть до гімназії або на університет! – плачуть батьки й матері. Легкодушність! – обурюються статечні політики, редактори й інші «батьки народу». Знищують нас матеріально! – змальовують грізні гороскопи просвітяни іекономісти.
Всі? Ні. Є теж: численні виїмки. Але крик, плач, нарікання й обурення замітні в цьому таборі, що звик до спокою, що переконаний в цьому, що люде живуть на це тільки, щоб займати відповідні посади, й що здобутки дістаються взаміну за «добре виховання», а не виборюється.
Цей табір – а він доволі численний – роздумує так: ми попали під Польщу. Польща – має військо, поліцію, гроші, а ми – бідні й немічні. Немає проте ніякої пропорції між: обома силами. Тому, Українцям треба триматись тактики лиса. Зближатись до остаточної цілі (бо хто із Українців не бажав би України?!), але так щоби – Поляки про це нічого не довідалися. Просто їх змилити. Прилюдно робити одне, а по тихесеньку друге. Поляки дозволять нам на організації, дадуть нам кредити, національне життя розвинеться буйно й пишно, й Поляки не стямляться навіть, як ми їх за чуба візьмемо й Україну збудуємо. Тільки по тихесенько! Словом, не дражнити Поляків, не давати їм аргументів у руки, що ми змагаємо до своєї держави…
Але ж стільки жертв! – молодих, найкращих, найбільше надійних?! А це говорять «батьки народу» мало не при кож-дому арештованому зокрема. Жертв ніколи ще не було забагато у нас. Як приведемо в пам ‘ять ті сотні тисяч жертв других народів, що ними вони вистелювали шлях до визво-ення, то сором нам стане і ніяково. І приходить застанови: адто великими любимцями долі хотіли б ми бути, щоб, при аких скромних жертвах, здобути найцінніше і найдорож-е – державу. Скажете – лягло сто тисяч! Маю! Сотні по юрмах валяються! Мало! Всього мало, бо на їх кістках і •уках ще не виріс буйний цвіт волі. А воля – це такий дивний віт, що жадає погною людської крови, людських мук. Вона се спрагнена. І тільки на них вона виростає; і пишається розкішним почуванням.
Тому не переконують нас – ні плач матерів над долею диини, що її суджено життя мученика за ідею. Не переконує ас голос обурення «батьків народу», бо з них промовляє є життєвий досвід, а туга за спокоєм. Не переконує нас брак рівноваги сил, бо ми віримо в сили молодої нації, – що зірвалась до лету, до волі.
Ніхто й ніщо не здержить нас на нашому революційному тяхові. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров є кружляє, у кого серце б ‘ється і в кого, кромі самолюбія, иве ще любов вищого роду – любов до Батьківщини».
У.В.О. (1929).
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”
