73 роки тому доля української держави в Закарпатті стала одним з основних питань світової політики. Вирішення цього питання стало сигналом до зближення більшовицького та націонал-соціалістичного антиукраїнських режимів, яке увінчалося пактом Молотова-Ріббентропа. Як не дивно, двох диктаторів – Адольфа Гітлера і Йосіфа Сталіна – зблизило, як не дивно, українське питання.
В останні дні в українських ЗМІ (найбільше у інтернет-виданнях Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття) було багато сказано про значення проголошення в березні 1939 р. незалежної Карпатської України. Однак при цьому майже не було порушено питання загальноісторичного контексту. Ну, хіба що згадали про те, що добре озброєна чехословацька армія тоді не чинила опору німецьким військам, а слабо озброєні бійці “Карпатської Січі” дали бій мадярським окупаційним військам.
Між тим, березневі події в Закарпатті проливають світло і на питання про першопричини Другої світової війни. Дискусія про те, що стало прологом до цієї війни – Мюнхенська змова Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії, яка відбулась у вересні 1938 р. або ж славнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа, підписаний в Москві у серпені 1939 р. – триває до цих пір.
У даному контексті варто з’ясувати, коли ж власне почалося зближення СРСР з Третім Райхом, логічним завершенням якого і став пакт Молотова-Ріббентропа. Так, ще восени 1919 р. Закарпаття стало частиною Чехословаччини. Спочатку передбачалося, що територія Карпатської Русі стане автономним краєм. Однак реалізація цієї тези розпочалася лише 20 років потому. Восени 1938 р. після анексії Судетської області німцями єдина чехословацька держава трансформувалося в федерацію Чехо-Словаччину, однією його складовою стала і автонома Підкарпатська Русь. Правда, частина краю (з містами Ужгород, Берегово та Мукачево), за рішенням Віденського арбітражу незабаром відійшла Мадярщини. Тому столицю автономії перенесли до Хуста.
Верх в крайовому уряді змогли взяти українські сили, однак прем’єр-міністром було призначено мадярона та москвофіла Андрія Бродія, якого в грудні 1938 р. було заарештовано за зраду і шпіонаж на користь Мадярщини. З кінця грудня 1938 р. край став офіційно називатися Карпатською Україною, і сюди почали прибували активісти ОУН, які стали відігравати помітну роль в органах влади та у створенні армії незалежної Карпатської України – “Карпатської Січі”.
Однак Мадярщина продовжувала наполягати на анексії всього краю від Ужгорода до Рахова. В цьому питанні її повністю підтримувала Польща, яка була стурбована виникненням незалежної карпато-української держави. У Варшаві побоювалися, що “український ірредентизм” може перекинутися на Галичину та Волинь, які тоді входили до складу польської держави. Тому польське міністерство закордонних справ стало адвокатом інтересів Будапешта в даному питанні.
Треба сказати, що відносини молодої української держави з чеською владою ускладнювалися. Мадярщина загрожувала окупацією, а Польща збиралася їй допомогти у цьому. В такому випадку в Хусті український уряд шукав заступництва Берліна, який активно розігрував карту перегляду версальських кордонів і права націй на самовизначення. На короткий період Закарпаття перетворилось на Косово передвоєнної Європи, на яке дивились провідні європейські держави.
Зокрема, європейська преса писала, що Німеччина хоче використовувати Карпатську Україну для агресії проти Польщі та СРСР. Влітку 1938 р. радянський нарком іноземних справ Максим Литвинов заявляв, що Німеччина виношує плани щодо держав Прибалтики і плекає дикі мрії про завоювання України. Радянська пропаганда переконувала, що нацисти протегують українським самостійникам у Хусті.
Окупація Німеччиною Судетської області ще більше ускладнила німецько-радянські відносини. Адже Москва обіцяла підтримку Празі у разі військової ескалації, однак всі надії були марними. У січні 1939 р., розмовляючи з міністром закордонних справ Польщі Юзефом Беком, Адольф Гітлер запевняв, що у нього немає ніяких інтересів до України. Показово, що в німецькому міністерстві закордонних справ до останнього моменту не знали – як Адольф Гітлер вирішить питання Карпатської України. Радник міністерства закордонних справ Німеччини з українських питань Евальд фон Кляйст згодом згадував, що з 6 по 11 березня 1939 р. підготував, за наказом Йоахіма Ріббентропа, документацію по українським проблемам.
«У моїх меморандумах і повідомленнях, призначених для Адольфа Гітлера, я весь час намагався захистити Закарпатську Україну. Я вказав на значення, яке вона має для німецьких планів на Сході. Я підкреслював, що обурення українців проти Німеччини буде величезним, якщо ми віддамо Закарпатську Україна гортиській Мадярщині. Нарешті, я вказав, що ми не можемо раптово розірвати відносини з українцями після того, як пробудили в них великі надії на допомогу і підтримку з боку Німеччини. Ці аргументи не справили на Гітлера ніякого враження. Адольф Гітлер з усією очевидністю має намір знову ввести українську карту в німецьку гру тоді, коли плани Німеччини на Сході будуть на шляху до реалізації. Він, напевно, думає, що українці знову приєднаються до нас, оскільки в будь-якому випадку будуть мати потребу в німецькій помочі».
14 березня 1939 р. уряд Карпатської України оголосив про незалежність, а наступного дня Сойм затвердив це рішення. Але тоді ж – 15 березня – мадярські війська почали окупацію краю. Влада Карпатської України попросили захисту у німецького уряду, але отримали з Берліна лише пораду не чинити опір і мирно спостерігати як мадяри захоплюють край. Зазначимо, що Мадярщина претендувала не тільки на Закарпатті, а й на всю Словаччину. Проте Адольф Гітлер провів щодо Словаччини і Карпатської України діаметрально протилежну політику. Причому, політика подвійних стандартів була тут очевидна. Німеччина, виступаючи за незалежність Словаччини, втім, вельми ілюзорну, в тому ж самому праві відмовила карпато-українцям, яких залишили на поталу Мадярщині.
Про те, що Адольф Гітлер і Йосіф Сталін знайшли взаєморозуміння в українському питанні можна судити і по пакту Молотова-Ріббентропа, згідно з яким сторони брали на себе зобов’язання: погоджувати спільні дії, нейтральність у випадку війни однієї зі сторін проти сторонніх держав, не приєднуватись до союзів, які прямо чи непрямо скеровані проти однієї зі сторін. Що важливіше, до договору додавався секретний протокол, який став відомим лише після поразки Німеччини в 1945 р. Цим протоколом визначались радянські та німецькі “сфери впливу” в Північній та Східній Європі, зокрема визначалось, що вся Західна Україна (окрім Закерзоння та Закарпаття) відходить до СРСР.
Але все ж таки, боротьба за свою незалежність з подальшим визволенням Великої України українців Закарпаття показала всьому світу, що українська нація – нескорена і непоборна! Слава героям Карпатської України! Слава нації!
Денис Ковальов