«ЖИВИ ВІЧНО!»

Легендарна Карпатська Україна творилася не лише в боротьбі із зовнішнім ворогом, перемогу слід було здобува­ти й у внутрішніх випробуваннях та суперечках.

Після смерті Провідника ОУН Євгена Коновальця, Провід організації, який знаходився за кордоном, усвідомлюючи неминучість світової війни, вирішив пристати на сторону однієї зі світових політичних потуг. Зовсім по-іншому на це дивилися «крайовики» (оунівці із Галичини), які, незважаю­чи на геополітику, робили ставку виключно на власні сили.

Дійшло до того, що Провід заборонив членам ОУН пе­реходити на Закарпаття, а перед керівниками Карпатської Січі поставлено вимогу покинення даної території. Олег Кандиба-Ольжич, який представляв Провід, вимагав вико­нання даних директив, хоча сам заявляв, що їх не поділяє.

Крайовики відмовилися виконувати наказ, залишившись вірними націоналістичній присязі та своєму сумлінню. Шеф військового штабу, Михайло Колодзінський, навіть заявив, що у випадку тиску Проводу українських націоналістів, січовики діятимуть за вимогами військового часу. За означен­ням істориків це була «війна націоналістів з націоналістами». Тих кілька провідників Карпатської Січі потрапили в ситуацію, коли жодної допомоги від будь-кого не доводи­лось чекати. Це був найдраматичніший момент в боротьбі за незалежність Карпатської України. Галичани-члени ОУН залишились без елементарної моральної та матеріальної підтримки свого проводу з-за кордону. Не іншим було став­лення до них зі сторони місцевих «патріотів», які часто насмішкувато сприймали жменьку ентузіастів, яких ще на початку 30-х років у Галичині прозвали «хлопчаками з мо­тиками на сонце».

В цій ситуації вони були смертниками, які знали, що їх чекає і воліли лише достойно загинути. Через півроку відбувся II Великий збір ОУН, на якому зачитувались пріз­вища усіх членів ОУН, які загинули в Закарпатті. Присутні стоячи після кожного прізвища промовляли: «Живи вічно!».

А Володимир Бірчак у своїх спогадах записав роздуми угорського офіцера, який по закінченні воєнних подій зга­дував страту 36 січовиків-галичан, що були польськими гро­мадянами: «Що мали ми з ними робити? – оповідав опісля мадярський старшина в Хусті в українському товаристві. – Ми відставили їх до границі. Ми питали їх, за що вони йшли воювати. Відповіли, що йшли Україну будувати й її борони­ти перед комуністами, мадярами й поляками… На границі поставили їх в ряд під розстріл. Одні вийняли хрестики й зложили їх на грудях, більшість крикнула «Слава Україні – і впала під кулями… Це була сцена, яку ціле життя буду пам’ятати. Скажіть, що це ви за люди, ви, українці, що ваша молодь так умирає? Чому не пішли ви будувати ту вашу Україну з середини земель, а з краю й то з нашої віковічної мадярської землі? – питав мадярський старшина».
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

Bandera.lviv.ua :: Бібліотека націоналіста